Частина наших полонених не переживе цієї зими

Кожен день в очікуванні і без відчуття реальних дій збурює в моєму серці все більше і більше емоцій та неспокою.


Здавалось би, що вже стільки зроблено, і стільки переговорено, що вже час діяти.

Діяти виважено, чітко і НЕГАЙНО.

Все ж таки питання стоїть про життя наших хлопців, захисників та синів Українського Народу.

Які ще слова треба сказати, щоб попереверталися серця прагматичних бюрократів-перестраховщиків, та стиснулися дупи байдужих функціонерів, що не усвідомлюють, а може і усвідомлюють, що кров наших хлопців і на їхніх руках.

Кожен день зволікання — це приниження, біль і смерть.

Якщо ми можемо звільнити наших заручників з полону, то маємо це зробити без вагань!

Щоб було зрозуміліше, поясню свої емоції докладніше. Через ту інформацію, в якій знахожусь щодня, важко виправдовувати бездіяльність. Поки багато прикладів і конкретних імен не навожу, але всього цього так багато, що вистачить на великий літописний твір, а може й на багатотомну кримінальну справу...

Це коротка записка мого помічника на сьогоднішню зустріч, яку я готувала для з'ясування питання по полонених, яке обговорюватиметься в Мінську:

1) Щодо спілкування родичів з СБУ/МВС/МОУ.

У цьому випадку розбіжностей майже нема. Практично всі родичі скаржаться на халатність і байдужість органів влади, на відсутність зворотнього зв'язку і т.д. Але тут у кожного своя правда. Ні в якому разі не можна виправдовувати людей непрофесійних, випадкових, злочинно байдужих при владі, але не можна і не зважати на психоемоційний стан родичів, деякі з яких вже 5-й місяць не мають жодної інформацію про своїх дітей/чоловіків/батьків

2) Щодо умов, у яких тримають хлопців. Ті родичі, чиї хлопці на зв'язку, жаліються на жорстоке поводження з ними

"чоловік виходить на зв'язок, каже, що з ним поводяться дуже жорстоко, б'ють,вибите ліве око. Важко поранений" (розповідає дружина-інвалід)

"Поранений. Лежачий. Пошкоджений хребет" (розповіла ще одна жінка)

Загалом багато повідомлень про поранених полонених.

3) Щодо повідомлень про смерть/експертизи ДНК.

Декому присилають "чужі" тіла.

У деяких випадках, звичайно, батьки схильні не миритися, що їх дитина загинула і їм легше вірити, що він десь в полоні, але живий, але є просто кричущі випадки.

Один хлопець знаходився, потім мамі почали телефонувати, що він загинув. Прийшла "похоронка" з військомату. Потім прислали "чуже", за словами матері, тіло. Після того хлопець подзвонив додому, казав, що контужений. Тож, тіло, яке їй прислали, не було тілом її сина!

Але навіть після цього паталогоанатом дзвонив по кілька разів на день, наполягаючи забрати тіло.

У СБУ про цього хлопця кажуть, що зник безвісті.

Іншій сім'ї сказали, що їм прислали руки ноги, останки. Вони їх поховали,бо це теж чиясь дитина. ДНК на 96 % співпадає, просить її сина з списку полонених не забирати, може він десь в полоні.

Ще в одній сім'ї ДНК матері співпало одразу з двома загиблими, але вона каже, що не один з них не є її сином. Крім того, жіінка каже, що в неї лише один син і немає навіть братів.

З етичних та інших міркувань я не називаю ні імен, ні прізвищ, ні підрозділів, ні дислокацій.

Але якщо процес звільнення і надалі буде спускатися на гальма, будуть відомі прізвища і тих, хто ці процеси гальмує.

Як і відомо те, що ЧАСТИНА НАШИХ ПОЛОНЕНИХ НЕ ПЕРЕЖИВЕ ЦІЄЇ ЗИМИ, ЯК ДЕХТО НЕ ПЕРЕЖИВ ОСЕНІ.

Чи варто шукати ще якісь аргументи?