Жити трошки «по-новому» — все одно, що бути трошки вагітним...

За 23 роки незалежності українська влада, а за нею і все суспільство, так просякли корупцією, що зламати роками відшліфовані схеми видається нереальним. Поодинокі несміливі спроби щось змінити (якщо такі і були), на жаль, не увінчались успіхом. Ані після Помаранчевої революції, ані після Євромайдану в жодному міністерстві, відомстві чи хоча б в окремо взятій райраді дива не сталося. Система або затягувала як болото, або виштовхувала як стороннє тіло з організму. Влада нагадувала стару краплену колоду карт... Здавалося, вже після Революції гідності авгієві стайні у владі мали би бути швидко вичищені. Минуло дев’ять місяців, а чистіше не стало. Реформи не розпочаті, корупціонери не покарані. Люстрація, як і прогнозувалося, перетворилась на профанацію. Єдине, на що спромоглися, — це обрати новий парламент за... старим законом. Отже, “жити по-новому” не виходило. Тому ініціатива президента запросити в уряд іноземних фахівців — наразі перша ластівка позитивних змін. Вони не обтяжені жодними партійними, клановими, сімейними чи дружніми зв’язками та зобов’язаннями, мають добру освіту і досвід успішних європейських реформ. Це дає надію і шанс. Головне, аби наша корумпована зашкарубла бюрократична машина не “перемолола” цих, без сумніву, сміливих та відчайдушних ентузіастів. Бо занадто мало їх для чистоти експерименту.

Чи зможуть троє легіонерів (противники називають їх варягами) бути у полі воїнами? Чи зможуть задавати тон у всьому Кабміні? Чого, до речі, від них очікуватиме українське суспільство. Погодившись працювати в Україні, знаючи при цьому реальний стан справ в економіці і господарці, вони шалено ризикують. Саме їх, а не Яценюка та його команду, варто називати камікадзе. Ці “перші ластівки” можуть обпалити собі крила... Вони реально ризикують своїм іміджем і майбутнім. Наприклад, колишній президент Польщі Олександр Кваснєвський, якому начебто також пропонували посаду віце-прем’єра з питань євроінтеграції, не погодився. Сказав, що готовий підказувати, допомагати, радити, але брати на себе відповідальність не захотів. Не ризикнув і колишній президент Грузії Михаїл Саакашвілі, якого також запрошували попрацювати на благо України. Він, вочевидь, все ще сподівається на політичний реванш у рідній Грузії. Думаю, не так легко було знайти “парашутистів”, готових на вівтар України покласти і свої знання, і свій авторитет.

Власне на тлі новачків-іноземців великим дисонансом виглядали обличчя деяких інших міністрів, які новими аж ніяк не назвеш. Громадськість так і не збагнула, за яким принципом і за які заслуги та якості були призначені певні персони. Наприклад, міністром молоді та спорту несподівано став політолог та політтехнолог, обраний до Ради за списком «Батьківщини», Ігор Жданов. Що він має до молоді і спорту — питання риторичне. Або чому на посаду віце-прем’єр-міністра та керівника Міністерства культури призначили В’ячеслава Кириленка (депутат від «Народного фронту»)? Він вже колись в уряді був, нічим себе не проявив... Загадковим залишається призначення на посаду міністра новоствореного Міністерства інформаційної політики кума президента Юрія Стеця. ґвалт, який зчинили журналісти з приводу створення цього міністерства, значною мірою викликаний саме постаттю Стеця, точніше, недовірою до нього. Я вважаю, що в нинішніх реаліях створення міністерства інформації цілком виправдане, але призначення Стеця створює отой дискомфорт, який відчувають медійники. Підозрюють, що кум президента буде насамперед впроваджувати пропрезидентську інформаційну політику, а не займатися інформаційною безпекою держави. Коли президент Порошенко з трибуни парламенту під оплески депутатів говорить, що треба запрошувати в уряд іноземців-реформаторів, щоб викоренити кумівство, а потім на посаду міністра запрошує свого кума, то якось це не по-новому.

Вже не кажу про скандальне призначення на посаду віце-прем’єра представника Радикальної партії Ляшка такого собі Валерія Вощевського, який має вельми сумнівну біографію (при президентові Кучмі в тодішньому уряді Януковича працював першим заступником міністра економіки, у 2006 році балотувався в парламент у списку «Народного блоку Литвина», 2010 року вже в уряді Азарова працював головою «Укравтодору»). З таким послужним списком йому місце в перших рядах на люстрацію, а не в уряді реформаторів.

По суті, усі ці кадрові призначення робились за горезвісним квотним принципом, тобто посади політичним партіям, які увійшли в коаліцію, роздавалися як трофеї. Жити трошки “по-новому” — це все одно, що бути трошки вагітним. Навряд чи з цього щось народиться. Попередній уряд Яценюка як не тужився, через дев’ять місяців так нічого й не народив.