Сліпі прозріють?

Досі у нас було українське кіно, за яке не соромно. Після виходу на широкі екрани фільму “Поводир” з’явилось кіно, яким можна пишатися. За дві години Олесь Санін сказав усе, про що українці мовчали майже сто років! Розкуркулювання, насильницька колективізація, Голодомор, Розстріляне відродження, масове знищення кобзарів…

Історичні стрічки — не надто вдалі кандидати на “Оскар”, а саме цю кінопремію виборюватиме цьогоріч “Поводир”. Чи зрозуміють американці те, що з тяжкою бідою намагались збагнути українські підлітки, які сиділи біля мене у кінотеатрі? “Мені соромно, але я такого не знав”, — шепнув на вухо юній подрузі представник двотисячних, жертва недописаних підручників з історії. Так, зрозуміють! Режисер передбачив цей момент. Він наче наполегливий вчитель, який вперше заходить у клас: безпомилково розпізнавши у незнайомцях трієчників, починає свою науку з азів. Санін, майстер передавати Всесвіт через символ, скористався цим вмінням й в “Поводирі”. Ось на розкішному прийомі під оплески інтелігенції (яка ще не зазнала червоного терору) танцюрист відбиває на сцені степ. У той самий час по сходах харківських будинків гупають чоботи НКВДистів — ідуть перші зачистки. У Будинку культури постмодерніст Сергій Жадан в ролі зухвалого харківського футуриста Михайля Семенка читає вірш “Провінціяльний поет, заворожений Бальмонтом”, поруч працюють художники-авангардисти. Інший кадр: по спорожнілих коридорах тієї ж будівлі протяг ганяє газети, в колишніх художніх студіях стогнуть політв’язні.

“Якби ми всією країною піднялися, то не вистачило б ні комісарів, ні міліції”, — каже сліпий кобзар Іван Кочерга (київський актор Станіслав Боклан) майстрові музичних інструментів Богдану (львівський актор Федір Стригун). Але більшість вирішує змовчати, перетерпіти, пригледітись до радянської влади... Аж поки червоні комісари не заревуть: “Записать село на “черную доску”, хлеб изъять, саботажников убрать!”. Знову западає тиша. Мертва. Тільки кобзарі не мовчать: “Ні корови, ні свині тільки Сталін на стіні. Гоп, мої гречаники, комунiсти — начальники, комсомольці — дураки, українцi — крiпаки”. До кінця 30-х незрячих співців не стало: їх сотнями вивозили вагонами у лісосмугу, старців та маленьких поводирів розстрілювали, тіла скидали одне на одне у вапняні “білі ями”, “націоналістичні музичні інструменти” — кобзи і бандури — спалювали.

Для чого Олесь Санін витяг із небуття цю трагічну сторінку української історії? Кобзарі знали ціну правди і готові були поплатитись за неї, розпізнавали фальш, безпомилково визначали ворога. Не вони, співці початку ХХ століття, були сліпими. Це ми, українці ХХІ століття, сліпі, бо досі не збагнули, що незнання історії — це злочин, за який народ розкаюється десятиліттями, а часом й століттями. Творіння Саніна — не просто кіно, це урок, який ми, трієчники, повинні засвоїти раз і назавжди.