«Русскоязичноє насєлєніє» – це я!

Брехливі теревені кремлівської пропаганди про буцімто «утиски» в Україні “русскоязичних», на якийсь час було притихли. А тепер ця брудна піна знову випливла на поверхню.

Покажіть мені бодай одного мешканця України будь-якої національності й віросповідання — від дитини до сивого дідугана, який би не володів російською мовою! В Україні — безліч російськомовних шкіл і видань, ця мова вільно і, відверто кажучи, аж занадто багато звучить у теле- і радіопрограмах. А також з трибуни Верховної Ради, і ніхто не переслідує за це промовця.

Я виріс в україномовній сім’ї, вивчення російської почалося в мене з... російськомовного дитсадка, продов­жилося (за часів СРСР) у школі, потім в університеті (був навіть іспит з цього предмета у прекрасного доцента Вікторії Вербицької). Публікувався у багатьох московських (центральних, як тоді казали) газетах і журналах і, вважаю, знаю мову цього колись братнього, як нам втовкмачували, народу добре. Так що, гаспадін ліліпутін, «русскоязичноє насєлєліє» України — це я!

Щодо “утисків” за мовною ознакою в Україні наведу такий приклад. На Закарпатті, де у сусідстві споконвіку живе разом з українцями чимала громада угорців, їхня мова звучить вільно, як політ птаха, нею видаються газети і підручники для тамтешніх угромовних шкіл. Ужгородська телерадіокомпанія «Тиса» здійснює мовлення аж шістьма мовами — українською, угорською, румунською, словацькою, німецькою і навіть російською! Вже не кажу про польські і російськомовні школи у «бандерівському кублі» Львові. То про які утиски за мовною ознакою може йтися?!

У Росії, де живуть мільйони етнічних українців, наша солов’їна — поза законом. Там нема жодної української школи, газети чи журналу, теле- чи радіопрограми.

Щодо української в самій Україні, то не знати її може або розумово неповноцінний, або той, хто робить це демонстративно зі зневаги, а то й ненависті до землі, на якій живе, до її народу. Коли у Західну Україну почали прибувати кримські татари (зауважте: втікали із своїх прадавніх земель від російських окупантів не будь-куди, а до «триклятих бандерівців»), всі переконалися: українською мовою вони володіють вільно. Від цього традиційна галицька гостинність і доброта тільки множилася. Сльози наверталися на очі, коли чули солов’їне щебетання маленької кримської татарочки.

Це — справжні взаємоповага і братерство двох народів. І саме за незалежності України кримські татари стали масово повертатися на свої правічні землі, почали відкриватися кримськотатарські школи, видаватися цією мовою газети, підручники, книжки, транслюватися телевізійні та радіопрограми, будуватися нові мечеті. Це до теми «утисків» в Україні за мовною чи національною ознакою.

Видається, саме російським сучасним геббельсам адресовані думки приятеля бравого вояка Швейка і героя безсмертного роману Ярослава Гашека, вулиця імені якого є у Львові, знаменитого грубіяна шинкаря Палівця.

“Будь ласка, панове, переменіть пісеньку. Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш. Усе це лайна варте. З такими справами хай вони поцілують мене в зад”.

Послухаймо і самого Швейка, пам’ятник якому встановлено у самому центрі Львова:

— “Він ніколи не мав глузду, але ця війна його зовсім доб’є. Йому вже скоро амба. Робить під себе, і годують його, як малу дитину. А така ідіотична монархія не повинна б і на світі смердіти”.

Про кого б це бравий вояк Швейк? І чи не бандерівець, бува, він сам?