Головні загрози в енергетиці України

Нафтова галузь

Найбільша проблема — залежність від постачань нафтопродуктів з закордонних заводів (НПЗ), що забезпечуються повністю або частково російською нафтою (Мозирського НПЗ Білорусі, НПЗ «Мажекяй» Литви, кілька НПЗ Румунії, фірма “Орлен” Польщі). Окрім цього, низка українських підприємств хімічної промисловості (наприклад, Калуське нау­ково-виробниче об’єднання “Оріана” в Західній Україні) залежать від російського експорту нафтохімічної сировини на 100%. Ці підприємства неможливо модернізувати, відповідно, не стане якіснішою продукція (через невідповідність якості сировини), яку випускають.

Високоякісну продукцію нафтохімічної промисловості Україна, як правило, імпортує. Хоча таку продукцію могла б виробляти сама.

В Україні видобувається трохи більше 2 мільйонів тонн нафти (у 2013 році видобуто 2,4 млн. тонн). Ще близько 1 млн. тонн — імпорт з Росії. Споживається щонайменше 9 млн. тонн нафтопродуктів.

У країні є шість НПЗ з застарілими технологіями переробки нафти. Колись (за часів СРСР) вони могли переробляти понад 51 мільйон тонн нафти.

Минулого року українські НПЗ виробили трохи менше 2 млн. тонн нафтопродуктів невисокої якості. Ще близько 0,5 млн. тонн виготовив Шебелинський державний газопереробний завод (ГПЗ). У підсумку, це менше 2,5 млн. тонн нафтопродуктів з наявних на нашому ринку понад 9-ти млн. тонн. Різниця (як правило, високоякісна) була отримана з НПЗ Білорусі, Литви, РФ, Румунії, Польщі, на які подається, як правило, російська нафта. Ці НПЗ були побудовані за часів існування соціалістичного табору.

Низькоякісні нафтопродукти ще мають попит в Україні через наявність техніки радянського (чи пострадянського) виробництва, яка використовується в сільській місцевості. Проте хочемо ми цього чи ні, а ця техніка піде у небуття до кінця цього десятиліття.

Постане питання забезпечення українського ринку якісними нафтопродуктами. Чи спроможні це зробити нинішні технологічно відсталі українські НПЗ?

Є три варіанти вирішення проблеми:

— перехід на 100% імпорт необхідних нафтопродуктів. Це б вилилося у фактичну ліквідацію української нафтопереробної галузі, через що постраждає і людський чинник (виробнича школа, робочі місця), що неприпустимо з точки зору національної безпеки;

— модернізація наявних українських НПЗ. (Для цього знадобиться стільки ж коштів, як і для будівництва нових НПЗ);

— спорудження нового сучасного нафтохімічного комплексу, спроможного виробляти ліквідні високоякісні нафтопродукти і сучасну сировину для хімічної промисловості.

Перспективним є створення (будівництво) в Украї­ні сучасного нафтохімічного комплексу (за початковою продукцією це набагато більший спектр, ніж у НПЗ) у спосіб кредитування. Такий комплекс можливий за таких умов:

1. Наявність сировини — нафти.

2. Наявність технічних і людських ресурсів.

3. Наявність ринків збуту виробленої продукції (нафтопродуктів і сировини для нафтохімічної промисловості).

В України немає першої умови (нафта в обмеженій кількості). Але є дві наступні, яких немає у більшості потенційних наших партнерів (є можливості і ринки). Росія в ролі партнера не розглядається.

З огляду на національну безпеку є сенс побудувати в Західній Україні нафтохімічний комплекс для переробки протягом року 8-10 млн. тонн високо­якісної нафти за участі трьох сторін:

— Україна;

— країна, що має нафту;

— країна, що відкрита для ліквідних ринків (найбільш доречна — член ЄС).

За часів президентства Ющенка такий проект опрацьовувався. Зараз є сенс його реалізувати, оскільки іншого варіанта для забезпечення реальної самостійності України немає.

Комерційні і політичні вигоди:

1. Україна вирішує питання забезпечення внутрішнього ринку нафтопродуктами і сировиною для хімічної промисловості. Не виключається їх частковий імпорт, а, значить, збережеться конкуренція серед прозорих імпортерів. Це не створить додаткової напруги для сумлінних імпортерів. Буде вирішено питання аверсного (запланованого) використання нафтопроводу «Одеса — Броди». Виробник отримує вільний вихід на конкурентні ринки нафтопродуктів, зокрема на ринки ЄС.

2. Країна-нафтовласник реалізує свій стратегічний інтерес на ліквідних ринках (ЄС): продає не сиру нафту, а нафтопродукти.

3. Третя країна (найбільш вірогідно — член ЄС) виступає гарантом функціонування Комплексу за європейськими прозорими правилами і, у разі потреби, балансує збут продукції. Зокрема, посилює свій вплив на конкурентних ринках (ринках ЄС). А те, що виготовлена в Україні продукція має шанси бути конкурентною, пояснюється тим, що наша робоча сила ще тривалий час буде менш оплачуваною, ніж в ЄС.

Газова галузь

Україна (з урахуванням Криму) споживає 50-52 млрд. кубометрів природного газу протягом року.

Структура споживання впродовж року така: 16-17 млрд. кубометрів — «на конфорку» (безпосередньо населенню), від 0,5 до 1,0 млрд. кубометрів споживається бюджетною галуззю, 7-9 млрд. кубометрів — підприємствами теплокомунгоспу, 23-25 млрд. кубометрів — промисловістю (зокрема, хімічною і металургійною промисловістю, більшість продукції яких експортуються на світові ринки). До цих об’ємів належить і 4-6 млрд. кубометрів технологічного газу, що забезпечує транзит.

Добуваємо (з урахуванням Криму) 20-21 млрд. кубометрів. Імпортуємо 28-30 млрд. кубометрів газу.

Існує технічна можливість імпортувати газ за реверсною схемою: понад 5 млрд. кубометрів через Польщу і Угорщину, і через Словаччину — до 10 млрд. кубометрів. це через так званий «малий реверс». Ще не задіяний «великий реверс» — до 30 млрд. кубометрів газу через Словаччину (з порівняно невеликими капіталовкладеннями для створення 300-400 метрів обхідного газопроводу на території Словаччини, що зазвичай виконується за 2-3 тижні і серйозно не обговорюється). і ті ж 5 млрд. кубометрів через Польщу і Угорщину.

Україна до недавнього часу (поки не припинився імпорт з Росії) забезпечувала себе (населення і промисловість) природним газом власного видобутку приблизно на 40%. 60% імпортувала. До 2012 року увесь імпорт газу, за радянською традицією, здійснювався з РФ. З 2012 року — газ, окрім російського Газ­прому, імпортує німецька компанія RWE через Польщу, Угорщину і віднедавна — через Словаччину. Німецька RWE певним чином також залежна від РФ. Тішить те, що з 2015 року, завдяки ініціативі НАК Нафтогаз України, імпорт забезпечуватимуть і інші західні фірми.

Газпром забезпечував 26-30 млрд. кубометрів газу. А RWE — 1-2 млрд. Така структура імпортування газу не може задовольнити національну безпеку.

Для порівняння: Польща, що співмірна з Україною за площею і населенням, споживає впродовж року 14-16 млрд. кубометрів газу. А ми — понад 50! При тому, що ВВП Польщі більш ніж втричі більший за наш! Це зайвий раз доводить, що головним нашим резервом в газовій галузі є скорочення об’ємів споживання газу.

Імпорт газу з РФ можна повністю замінити імпортом з інших європейських країн за умови, що схема постачання буде замінена на реверсну. Технічна можливість є. Нещодавно це було продемонстровано всьому світові у спосіб введення «малого реверсу» через Словаччину до 10 млрд. кубометрів газу за рік. Тепер необхідно вирішувати питання «великого реверсу» — великої кількості газу (понад 28 млрд. кубометрів) з прийнятних для нас європейських ринків. Питання резервування Газпромом транзитних потужностей, що суперечить європейському законодавству, не може бути перешкодою. Як і незначні інженерно-будівельні роботи. І те, й інше вимагає переговорів і політичної підтримки. Нас підтримує весь демократичний світ.

Переговори треба було розпочинати ще в березні поточного року. Зараз, у вересні, піклуватися про майбутній опалювальний сезон-2014/15 запізно! Світова практика не знає прецеденту, щоб за 1,5-2 місяці до початку опалювального сезону хтось розпочинав і успішно завершував переговори з потенційними постачальниками газу та ще й його законтрактував (навіть під час війни, що триває у нас, а не у потенційних постачальників). Такі переговори і підписання контрактів мають бути завершені до середини жовтня (коли закінчується період закачування газу в ПХГ). Найбільш прийнятною для нас може бути норвезька компанія Stattoil, що конкурує з постачальником-лідером на європейських ринках російським Газпромом. Доцільно також провести переговори і з іншими компаніями, зокрема з тими, які щойно з’явилися на ринку.

Дай Боже, щоб такі переговори представники України провели в умовах підвищеної таємності. Задля справедливості треба зазначити, що в наступні роки теж будуть опалювальні сезони, зокрема сезон-2015/16. Навряд чи актуальність імпорту газу повністю зніматиметься з порядку денного. У найближчі 8-10 років ми приречені імпортувати газ. Але тільки не від агресора!

Ніколи не пізно шукати в Європі постачальників, вести з ними переговори, контрактувати газ. Зараз на західних ринках вільного, без додаткових зусиль газу можна знайти не більше 3-х млрд. кубометрів. А нам треба близько 30-ти.

Звичайно, зараз такий газ (реверсом, з європейських ринків) був би дорожчий на 100-120 доларів США (це включно з транспортними видатками і прибутками постачальника) порівняно з газом, отриманим з РФ за справедливою ринковою ціною. Все одно це дешевше за нинішню, «політичну» російську ціну для України в 485 доларів США за 1000 кубометрів. Проте в умовах російської агресії ціна імпортного газу не повинна бути для нас пріоритетом, оскільки з агресором ніхто і ніколи не співпрацює.

Одночасно з налагодженням «реверсу» треба активно і якісно виконувати головне стратегічне завдання: скорочувати споживання газу, і в перспективі — повністю відмовитися від його імпорту.

Електроенергетика

У галузі електроенергетики і енергетики в цілому найбільш залежною від монопольного імпорту є енергетика атомна.

АЕС виробляють 47-50% електроенергії країни. Іншу частину електро­енергії — електростанції, близько 90% яких працює на вугіллі або газі. Ці електростанції порівняно легко можна зробити повністю незалежними від монопольного сировинного імпорту. Це частково виконується у спосіб переходу від використання газу на вугілля. Вугілля ж, зважаючи на нестачу свого (через агресію РФ), планується імпортувати з країн Південно-Східної Азії, Африки, Австралії.

В Україні на функціонуючих чотирьох атомних станціях (Південно-Українській, Запорізькій, Хмельницькій і Рівненській АЕС) експлуатуються 13 атомних реакторів ВВЕР- 1000 і 2 — ВВЕР-440. Усі вони російської (радянської) розробки. Протягом багатьох років реакторів ВВЕР- 1000 у нас було більше, ніж деінде, включно з РФ. Майже за усіма складовими експлуатація українських АЕС залежить від Росії. У тому числі з науково-технічного супроводу, ремонту, продовження експлуатації, постачання ядерного палива (ЯП), зберігання і переробки опроміненого (відпрацьованого) ЯП. По кожному з цих напрямів потрібна термінова робота з західними партнерами.

У світі добре відомі два підприємства, які спроможні виробляти аналогічне ЯП для російських реакторів: у Швеції і в Іспанії (обоє належать шведсько-японсько-американській компанії «Вестінгхауз»). З заводу компанії «Вестінгхауз» ми понад шість років отримуємо ЯП для експериментів з його адаптації з російським ЯП на двох блоках Південно-Української АЕС. А ось з іспанським підприємством ще не співпрацювали. Принаймні про це відкрито не повідомлялося. Хоча нещодавно, як стало відомо авторові цих рядків, підписано двосторонній документ між «Вестінгхаузом» і «Енергоатомом», за яким передбачається залучати і це підприємство до виробництва ЯП для реакторів ВВЕР- 440. Слід зазначити, що цим можуть зацікавитися Чехія, Словаччина, Угорщина, Фінляндія і, природно, Україна.

Компанія «Вестінгхауз», як з’ясу­ва­ло­ся, користується послугами... «Рос­атому». І в контракті з нею немає чіткого формулювання з приводу того, на що сподіватися українській стороні у разі припинення надання російською стороною послуг через так звані форс-мажорні обставини в РФ (що трактуються Москвою завжди у вигідному для неї ключі). Але, пам’ятаючи про те, хто засновник компанії, українській стороні не варто хвилюватися, бо з дисципліною у вказаних країнах порядок. А згода на послуги РФ зі збагачення урану пояснюється нижчою ціною, ніж пропонують інші доступні підрядники. Українській стороні варто заручитися підтримкою, зокрема німецько-голландської компанії URENCO в плані збагачення урану для компанії «Вестінгхауз» в необхідних Україні об’ємах.

В той же час, Кабміну України було б доцільно зобов’язати «ВостГОК» протягом найкоротшого часу наростити виробництво уранового концентрату до необхідних для потреб українських АЕС об’ємів. Сьогодні, незважаючи на достатні запаси, ми його виробляємо дещо більше 30% від потреби. На належному рівні необхідно вести постійну роботу з придбання на міжнародних ринках уранового концентрату. Необхідно укласти контракти з вітчизняними підприємствами з виробництва устаткування і запасних частин до атомних блоків. Протягом кількох останніх років наша атомна галузь орієнтувалася здебільшого на російську, а не на вітчизняну промисловість.

Якби Кремль вирішив припинити постачання ЯП до України, то ніхто не зміг би цьому запобігти. І максимум через рік (за умови перезавантаження свіжим ЯП усіх реакторів) зупиниться вся ядерна енергетика України. Державі загрожує повний колапс, якщо до цього своєчасно не підготуватися. Основа підготовки — ретельна інвентаризація. Треба скрупульозно визначити, кого зі споживачів не можна відключати (лікарні, пологові будинки, ліфти, ті підприємства, які через відсутність електрики можуть вийти з ладу). Тобто Російська Федерація, не застосовуючи нових бойових схем в т. зв. гібридній війні, може «поставити Україну на коліна».

Якщо завчасно (за допомогою демократичних країн-членів НАТО) підготуватися до зупинки атомної енергетики, то проблему цілком до снаги «пом’якшити».

Як бачимо, у всіх трьох випадках реалії підказують, що нам необхідно вести тотальні переговори. В кожну переговорну групу, окрім спеціалістів, необхідно включати українських, патріотичних, кваліфікованих дипломатів. Спеціалісти забезпечать фахову складову, а українські дипломати — міжнародну в інтересах України. Саме такий симбіоз забезпечить нашій державі звільнення від російського монополізму. Дотепер у нас, на жаль, так не було: українські дипломати часто довідувалися про окремі питання чутливого міжнародного співробітництва із ЗМІ. Так сталося у 2009 році, коли укладалися несправедливі газові контракти. А за 23 роки такої діяльності ми, на жаль, дожилися до російських танків замість української дипломатії.