Куля в лобі

Росіяни й далі свято переконані, що ми — один народ.

Незважаючи на ту героїчну відсіч, яку дають окупантам українці, росіяни й далі свято переконані, що ми — один народ. Це у них уже, як куля в лобі. Вона просто неоперабельна. З нею лише вмирають.

В гаслі Кіріла "Україна, Росія, Білорусь — Святая Русь" відбито імперський світогляд, який свідчить про те, що гасло це має сенс лише в триєдності. Без України в історії Росії з'явиться фатальна прогалина, яка весь імперський міф поховає навіки. Хана не тільки Святій Русі, але й Третьому Риму.

Зрештою, це від початку були ефемерні конструкції, що трималися на хирлявих ногах фантазій і вигадок. Бо жоден росіянин, який стверджує, що ми один народ, не може висловити цю саму думку українською або білоруською.

Українець може порозумітися з будь-яким слов'янином. Я ніколи не вчив жодної західно- чи південнослов'янської мови, а брав книжки чи газети й читав. За совєтської доби мені бракувало доброї літератури, я записався в Івано-Франківську до бібліотеки іноземними мовами, брав книжки польською та чеською. Якщо якогось слова не розумів, здогадувався з контексту. Наприклад, "Pies macha ogonem". Перші два слова зрозумілі, а сенс третього можна здогадатися, бо чим іще може махати пес, як не хвостом?

Головне тут сміливо рухатися далі, бо ті слова, які ти сам вловив з контексту, вгризалися в пам'ять значно сильніше, ніж звірені за словником.

Першою моєю польською книжкою був відомий пригодницький роман Поля Феваля "Горбань", багато разів екранізований. Польською він називався "Garbus". Я вирішив, що це "Гарбуз". Назва мене не розчарувала, бо книжка була ілюстрована кадрами з фільму. В процесі читання я врешті здогадався, про що мова.

Поступово мова мені підкорялася, я читаю і фільми дивлюся на всіх слов'янських. Інколи щось перекладаю.

Це я до того, що інша справа з росіянами. Вони не мають вуха на слов'янські мови. Їм навіть українську чи білоруську важко второпати, а що вже казати про словацьку, котра фактично найлегша з західнослов'янських. Грушевський навіть вважав їх чехізованими лемками.

Галичани в Болгарії і Хорватії звертаються до офіціантів українською, а коли хтось часом щось не розуміє, то обурюються: як, стільки років до вас їздимо, а ви ще не вивчили?

І справді, хорватська Істрія ще за Австро-Угорщини була популярним курортом, адже ми жили тоді в одній країні. У Львові на честь курорту, який зараз називається Опатія, а тоді називався італійською Аббація, була ще до Першої світової в центрі міста однойменна кав'ярня.

Разом з тим слов'яни ніколи не чулися однією родиною. Болгари, серби і чорногорці, маючи сентимент до Росії, ніколи не стануть членами "русского міра".

Ця напасть чигала увесь час тільки на нас і білорусів. Для російського обивателя було беззаперечним, що народи, які розмовляють близькими мовами, мусять бути разом. Виняток — західні українці, які розмовляють або літературною українською або діалектом. Тому їх прозвали бандерівцями і приєднувати не збираються. Ба більше, дорікають Сталінові, що він зробив велику дурницю.

Насправді життя показує нам інші приклади — не зближення народів на основі близькості мов, а навпаки — роз'єднання, а навіть ворожнечу, як то було на Балканах.

В Празі продавці, чуючи мою ламану чеську, запитували, звідки я, а почувши, що з України, сміливо розмовляли зі мною чеською. Однак з росіянами переходили на свою ламану російську.

Але от маленька промовиста сценка. Вертаючи з Праги до Львова, я пересідав на Братиславський потяг у Словаччині. На пероні крім мене була тільки одна пара середнього віку, судячи з їхньої розмови, з Москви. Мабуть, з тих самих 85%, які за "кримнаш". Вони сперечалися між собою, де саме має прибути потяг, бо на станції був ремонт і частину колій було перекрито. Діючих перонів було два, щоб потрапити на станцію, треба робити добрячий гак, бо й підземний перехід був замкнений.

З'явився залізничник. Я запитав, як умів: "Просім, на ктору платформу прійде Братіславскі влак?"

"Прійде сем", — відказав залізничник і почалапав далі. Коли він порівнявся з росіянами, вони його те саме запитали і отримали ту саму відповідь. Росіянин до дружини: "Ти слишала? В сємь!"

А був іно полудень.

"Да какоє в сємь, — каже жінка. — Вот же напісано! В 12.20"

"Так уже 12. 30!"

Потяг запізнювався. Вони заметушилися. Чоловік підійшов до мене і запитав, чи я часом не на Братіславський потяг чекаю. Я відказав з відмороженим писком: "Чакам влак на Прешов".

Він зітхнув. Вернувся до жінки і каже, що треба піти до каси й перевірити. Пішли, прихопивши торби. Я дивився їм вслід і думав, що було б добре, якби саме зараз прибув потяг. І щойно вони зникли у дверях станції, притрюхикав спізнілий потяг. Стояти він мав за розкладом лише дві хвилини. Вагон для українців і росіян був у самому хвості. Чесно кажучи, я сам ледве встиг добігти до нього, як потяг рушив.

Я визирнув у вікно. Парочка окупантів бігла по перону і розпачливо махала руками. Коли вони побачили в шибі мою щасливу мармизу, то скорчили гнівні гримаси, а їхні скривлені вуста, мабуть, згадували не злим, тихим словом мою матінку.