Історія одного кохання

Якось на літні шкільні канікули я запросила подруг-однокласниць погостювати кілька днів в будинку моєї бабусі — в селі, недалеко від нашого райцентру. Брали з собою хто що міг: від продуктів до касетного магнітофона. І десь поміж касет, що ми з собою привезли, були пісні тоді ще маловідомого гурту «Океан Ельзи». Дівчата гордо називали себе прихильницями рок-музики і з задоволенням слухали його пісні. Моя душа меломана, звична до російської «попси», не дуже сприймала манеру співу Славка Вакарчука. Але «Там, де нас нема» зачепила-таки якусь із струн в моєму серці. Сидячи на шкільному підвіконні, я ще не раз наспівувала цю мелодію.

А потім якийсь струс стався. У студентському гуртожитку над моїм ліжком висів величезний календар з гламурно-стильним Славком (дівчата жартували, що я почала зустрічатись з хлопчиком-сусідом через його схожість на ту Славкову постать з плаката). Я була фанаткою. Якось, гуляючи містом, побачила оголошення про концерт гурту в Івано-Франківську. Бурхливе танго затіяли мої метелики в животі — улюблена музика на відстані практично витягнутої руки: йди і слухай. Та коли пройшла мить ейфорії, я оцінила реальну можливість своєї присутності в Облмуздрамтеатрі на концерті (60 гривень коштував найдешевший квиток). То були шалені гроші і не було ніякої надії отримати їх від батьків.

Був початок березня. Нам випав майже тиждень вихідних, і подруги роз’їжджались по домівках. І коли на прощання дівчата, з якими ми ділили гуртожитську кімнату, подарували мені кожна аж по 10 гривень (а це майже половина тижневих грошей, що виділяли мені батьки на той час) — це був їхній вклад у мій квиток на концерт. Найдешевшого квитка на балконі мені вже було замало. Я хотіла не просто чути музику, хотіла бачити блиск в очах тих, хто її творить. І ніби весь світ допомагав мені здійснити мою мрію. Десь через тиждень я тримала в руках омріяний квиток в першому (!) ряду на концерт моїх любих «Океанів».

Моя подруга тоді сказала: « Я тобі заздрю. І не тому, що ти йдеш на концерт, а тому, що твоя мрія здійснилася». Те відчуття, коли мої внутрішні метелики в животі знову затанцювали, неможливо порівняти ні з чим. Воно потім ще кілька разів з’являлось у моєму житті. Це те, що я називаю щастям.

На концерт мене проводжали всім поверхом гуртожитку і так само зустрічали. Я заходила по черзі в кімнати до знайомих, однокурсників, друзів і розповідала про враження. Мене не гнітило відчуття самотності, коли сиділа в першому ряду сама, коли сама йшла на концерт. Не переслідувало відчуття страху, коли сама поверталася додому нічним містом. Мене накрила з головою хвиля океану здійсненої мрії...

...То був 2003 рік. Тур на підтримку альбому «Суперсиметрія». Це був перший в моєму житті концерт «Океану Ельзи». Потім були ще... У 2004 «Тихий Океан» з симфонічним оркестром. У 2005 я слухала «Глорію» у франківському драмтеатрі. Далі були концерти просто неба... Я полювала за «океаном» музики, натхнення і любові в різних містах. Слухати щовесни наживо «ОЕ» стало для мене доброю традицією. На «Старому місті» у Львові ми танцювали під улюблену музику вже вдвох з коханим...

З нетерпінням чекаю Дня Незалежності і концерту «ОЕ» на «Арені Львів», на який у мене вже є квиток!