Час ставати націоналістами!

На жаль, в умовах інформаційно-пропагандистської війни, яку усі роки нашої незалежності вела проти України Росія і яка протягом останніх років набула якогось потворного характеру цинічної тотальної брехні, український інформаційний простір свідомо чи мимоволі виступав у ролі “п’ятої колони”

20 років ми, українці, були “бідними родичами” у власній хаті, у власному гуманітарному просторі. Усі ці роки нам цілеспрямовано нав’язували, що українське — це “неформат”. І ми терпіли, мовчали. Майже змирились. Століття русифікації не минули безслідно. Усе українське — від мови до пісні — було відсунуто на задвірки, і кожна несмілива спроба “подати голос” за інерцією сприймалася у штики. Або просто не сприймалася. Насамперед тими, хто розмовляє російською. Кому так зручно. Хто звик, що усі в Україні знають “общедоступний”, то для чого щось змінювати, ускладнювати?..

20 років в Україні не було притомної мовної та інформаційної політики. Не було жодної спроби на державному рівні захистити наш медійний простір. У цьому просторі російські диверсанти гуляли так само вільно, як нині по Слов’янську. Ми вдавали, що їх не помічаємо. Зрештою, хто нас чув, ми ж на задвірках. Або справді “впритул” не помічали, бо за всі роки незалежності ті, хто був при владі, переймалися іншими проблемами — особистим збагаченням. Тим часом українські телеканали, за невеликим винятком, перетворилися, по суті, на філіали російських. І не лише тому, що “віщали” переважно російською мовою. Свої прайм-тайми рясно наповнили російським змістом, транслюючи художні фільми та серіали російського виробництва, де, зокрема, героїзують російських непереможних силовиків та симпатичних “ментів”. І в кожній кінострічці (навіть банальній мелодрамі) обов’язковий портрет Путіна у робочому кабінеті головного героя. Вже не кажу про безпринципні музичні телеканали та радіостанції, де в національних (!) хіт-парадах — лише зірки російської естради, а якщо якимось дивом потрапить український виконавець, то лише за однієї умови — пісня має бути російською мовою.

Багато років ми це “ковтали”. Декого, звичайно, нудило, але то були його проблеми. “Державних мужів” все влаштовувало. Більше того, з певного періоду таку політику почали активно підживлювати, навіть культивувати. Не лише від власної дурості та меншовартості чи браку патріотизму. Цілком свідомо, бо керувалася і спонсорувалася вона з Кремля.

Після Майдану (як колись після Помаранчевої революції), здавалось би, мало все різко змінитися. Кремлівських ставлеників від влади погнали, треба негайно ситуацію виправляти. Останні події в Криму та на сході України свідчать, що питання мовної та інформаційної безпеки не є другорядним. Це основа основ. Це ґрунт, на якому тримається держава. Якщо цей ґрунт чужорідний, то і виросте на ньому щось чуже...

А що маємо?! А нічого принципово нового! Дивлюся на Першому національному дебати кандидатів на посаду президента України і чую, як керівник державного телеканалу Зураб Аласанія веде ці дебати російською мовою. Ба більше, біжучою стрічкою — питання до кандидатів також російською! Що це, як не знущання з українців, з Майдану? Чи ми будуємо сильну національну державу, чи далі тупцюємо на місці? Обираємо президента України чи Малоросії або, як казав Путін, Новоросії? Мова — це елемент ідентичності, складник державотворення. Невже цього досі не збагнули? Виходить, з часів Арфуша і Бенкендорфа, які за Януковича керували Першим національним, нічого не змінилося? Для чого тоді розлючені “свободівці” публічно виганяли з посади та били на телекамеру Пантелеймонова? Хай би далі керував, якщо нічого не змінюється. Між іншим, закону про держслужбу ніхто не відміняв. А там чорним по білому написано, що державний службовець повинен володіти державною мовою. Керівник Першого національного — державний службовець. У побуті він може розмовляти будь-якою мовою, але якщо вирішив прислужитися державі, то мусиш її поважати, зважати на її пріоритети, бо претендуєш на звання еліти. До еліти, до державних мужів інші вимоги. Вони мають бути прикладом, дороговказом, а не діяти за принципом “як мені зручно”.

В’ячеслав Брюховецький у своїй авторській колонці розповів анекдот. “Як називається той, хто знає три мови? — Сіоніст. — А той, хто знає дві? — Націоналіст. — А той, хто одну? — Інтернаціоналіст”. У Радянському Союзі з нас робили інтернаціоналістів. Може, досить ними бути?! Час ставати націоналістами. Націоналіст — це той, хто любить свою країну. Тож нарешті полюбімо її!