Не бійтесь бути сильними!

«Будь-яка революція лише тоді чогось варта, якщо вона вміє захищатись». Можна по-різному ставитись до автора цих слів, але сенс у них є.


Останні події в Україні свідчать, що завоювання Революції гідності треба захищати від зовнішнього і внутрішнього ворога у прямому сенсі цього слова. Але, на жаль, влада виявилась заслабкою. А все тому, що до влади знову прийшли такі собі політики, а не державні діячі. «Не боятись (політично) і не красти (економічно) — іншої програми у нас не може бути», — ці слова належать першому президенту Чехословацької Республіки Томашу Масарику. Проблема теперішньої української влади у тому, що вона боїться. Боїться путінської Росії, боїться ворожого до неї сходу України, боїться Майдану, боїться робити рішучі кроки, боїться втратити владу, що на неї так несподівано звалилася. Усього боїться. Скоро сама себе буде боятися. Цей тотальний страх її сковує, змушує робити політичні помилки, заганяє у безвихідь.

Першою помилкою влади була відмова Турчинова підписати скасування одіозного закону Ківалова-Колесніченка. Зробила рішучий крок і одразу злякалась... Нагадаю, 23 лютого Верховна Рада України більшістю голосів визнала Закон «Про засади державної мовної політики» таким, що втратив чинність. Щойно рішення було ухвалено, як на російських державних телеканалах влаштували істерику. Щоб підігріти градус істерії, російська пропаганда приписала Тягнибоку слова, що тепер, мовляв, російськомовних будуть... арештовувати. Ця нав’язана Кремлем істерія спровокувала зворотну реакцію завжди толерантних (часом аж занадто) українців, які почали критикувати владу за різкі рухи у мовній політиці. Щоб довести (кому — Путіну?), що в Україні російській мові нічого не загрожує, по всій країні пройшли флеш-моби, де один день розмовляли російською. Насправді нікому нічого не довели, нікого ні в чому не переконали і не стримали, а лише вкотре стали жертвами путінської пропаганди і пішли на повідку у Кремля. Відмова Турчинова поставити підпис не зупинила ані сепаратистів, ані “зелених чоловічків”, бо їм цей закон був до одного місця. Українці, зокрема інтелігенція, знову показали себе меншовартісними і керованими. Через страх когось образити чи когось на щось спровокувати, забули, як самі обурювалися, коли цей ганебний закон приймали, як нещадно критикували тодішню опозицію, яка мала робити собі харакірі у Верховній Раді, але не допустити ухвалення цього антиукраїнського закону. Забули, в який злодійський спосіб він приймався — з грубими порушеннями регламенту, через коліно. Вже мовчу про одіозних авторів цього закону, один з яких вже й не маскується, що працював в інтересах Росії, куди нині втік. Логічно і правильно, що цей горе-закон треба було скасувати, що, до речі, обіцяли усі опозиційні партії, коли йшли на вибори, а не далі безпорадно загравати з п’ятою колоною і окупантами. А все через страх “аби чого не вийшло”. Все одно “вийшло”!

На жаль, влада не зробила правильних висновків. Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, вочевидь, щоб задобрити озброєних до зубів сепаратистів, пообіцяв російській мові “спеціальний” статус. Що таке “спеціальний” статус — державний чи офіційний — не уточнив, але кістку кинув. Невже думає, що Росія нею задовольниться? Бо хто в Україні вимагає “спеціального” статусу російської мови? Щось я не чула масових виступів. Бо проблеми не існує. Усі соціологічні дослідження протягом багатьох років показують, що проблема мови для українців не потрапила навіть у першу десятку. Їх цікавить рівень життя, корупція, яка роз’їдає державу, особиста безпека, комунальні негаразди, і аж ніяк не мова. Російська мова в Україні завжди була інструментом в руках цинічних політиків, які завдяки спекуляції на цій темі, через нацьковування електорату з різних регіонів, намагалися вирішити шкурні інтереси. Мову зробили заручником політичної боротьби. Якби цього не було і якби Росія ззовні не підживлювала цю тему, питання мови ніколи б не виникало. З часом російськомовні українці вивчили б українську. Бо це логічно, природно. Але їм такого шансу не дали. Українську мову вже у незалежній Україні звели до “неформату”, даючи “зелене світло” російській культурі, російському телебаченню, російській пресі, російській естраді. Вона надалі, як і триста років тому, тут домінувала і агресивно витискала з мовного простору все українське. 23 роки влада потурала такій політиці, знову йшла на повідку у “старшого брата”, який зухвало нав’язував свій шовіністичний інтерес. Росія, між іншим, значно багатонаціональніша держава. Тільки українців, за офіційними даними, там живе близько трьох мільйонів. В деяких регіонах — дуже компактно. Але в Росії і пікнути ніхто не сміє щодо надання якійсь мові статусу не те що державної, а й регіональної. Навпаки, закриваються українські школи, культурні товариства. Найсвіжіший приклад — Крим. Там під корінь за лічені дні (!) вирубується все українське — від шкіл до прапорів. А наша влада наступає на старі граблі.

Надаючи на догоду Кремлю якийсь особливий статус російській мові, аж ніяк не зупинимо агресора, який і прийшов до нас для того, щоб аргументом зброї змусити владу задовольнити усі його потреби, натомість можемо спровокувати протести у Західній Україні, для якої питання української мови історично болюче і чутливе. Може, цього Путін і домагається? Аби з обох боків розхитувати Україну. Якби Турчинов підписав скасування закону Ківалова-Колесніченка, то зараз би торгувалися за статус російської регіональної, а так Кремль вимагає більшого. Те саме стосується і так званої децентралізації. Надавати регіонам більших повноважень в умовах, коли на кордоні стоять російські війська, а на Сході як у себе вдома гуляють озброєні сепаратисти, це все одно, що вимагати зустрічати агресора з хлібом-сіллю!

Аналогічна ситуація і з законом про амністію сепаратистам, який підготував Кабмін.

Поступки та реверанси терористам, за спинами яких стоїть Путін, звільнення від відповідальності зміцнює і заохочує агресора до подальших “подвигів”. Згадайте, нещодавно Турчинов видав указ, яким звільнив від кримінальної відповідальності тих, хто добровільно складе зброю. Багато склало? Лише надихнуло сепаратистів до нових, більш зухвалих захоп­лень. Бо такі дії української влади вони сприймають як прояв слабкості. Що, в принципі, є правдою.

Отже, не бійтесь бути сильними!