Лякливий у казках заєць добрих людей не боїться
Спить під оборогом із сіном, снідає яблуками у хазяйському саду
Звірі (й не тільки свійські) пам’ятають людське добро. І віддячують своїм опікунам незвичними виявами уваги. У цьому переконався фермер Степан Вітковський та його малолітня дітвора, на обійсті яких два місяці жило зайченя. Нині воно виросло у дорослого вуханя і час від часу з лісу навідується туди, де минуло його прудконоге дитинство…
Перед тим, як випустити зайчика на волю, пані Марія зробила з ним фото на пам’ять.
На зайчика пан Степан натрапив у розпал жнив. На його полях саме косили пшеницю. Під час чергової загінки комбайнер побачив, як з-під жатки виплигнув величезний зайчисько, а за ним, плутаючись у високій траві, силкувалося встигнути його дитинча. Механізатор зупинив «Джон Діра», визволив з трави переляканого звірка, замотав у кофтину і примостив за сидінням у кабіні. Залишати його у полі було небезпечно — ззаду за комбайном їхали трактори з лущильниками. Навіть якщо зайченя утекло б від машинерії, його неодмінно догнали би хижі яструби, які з висоти виглядали чергову свою жертву…
Коли смеркло, втомлений фермер зі своєю знайдою прибули додому. Син з донечкою, почувши про зайчика, умить загубили сон. Помістили малюка в комірку, принесли йому трави, сіна, на городі смикнули морквину, в мисочку налили молока. Через кілька днів маленький вбувся, давав себе дітям взяти у руки. Всі сільські школярі приходили до Вітковських на екскурсію.
Пан Степан відразу постановив: як тільки зайченя підросте, дадуть йому змогу зробити вибір: або воля, або сита неволя у кролячій клітці. Через півтора місяця, коли заєць у комірці став бешкетувати, фермерська сімейка повезла знайду на хутір Великий, де неподалік лісу мешкає мати господаря. Занесли зайчика у сад, зробили з ним фотографію на пам’ять — і випустили у траву. Він озирнувся довкола, вухами-локаторами оцінив обстановку, стрибнув у ближні кущики малини-смородини, а потім подався на город, у високу кукурудзу…
Кілька днів тому Степан Вітковський приїхав на хутір орати поле. Був пізній вечір. Роблячи черговий розворот, фермер у променях фар побачив… зайця. Майже на тому самому місці, де недавно випустили свого вихованця. Так і є — той самий знайда! Інший би тікав стрімголов, а цей ніби вийшов привітатися. Вухань став на задні лапи, глянув на світло, ніздрями ловив знайомі запахи, а потім, не кваплячись, почимчикував у високу кукурудзу, кілька рядів якої господиня залишила для дичини на зиму.
Згодом пані Ганна розповіла синові і внукам, що випущений ними зайчик таборує на городі, а спати приходить під оборіг із сіном. Не боїться гавкоту собак, смакує опалими яблуками. Як кажуть, тримається хати. Біля добрих людей йому затишніше, ніж у лісі…
