Чому у команді Кличка не знайшлося українського прапора?

На жаль, через напруженість в українсько­-російських відносинах, істеричну реакцію Кремля на підписання Угоди про асоціа­цію України з Європейським Союзом російські медіа, політики, діячі культури створювали атмосферу політичного протиборства.

Кілька місяців поспіль у російській пресі нагнітали ажіотаж і культивували ілюзорне враження, що Повєткін ­ сильніший, а відтак неодмінно має перемогти. Не бракувало патріотичного пафосу. Мовляв, Росія ­ велика держава, тому й боксер у неї ­ великий і непереможний. Як сказав уже після бою російський боксер­-важковаговик Григорій Дрозд, “Саша тримався гідно, бився до кінця, розуміючи, що за ним стоїть вся Росія”. Прямо не боксерський бій, а якась Сталінградська битва! Адже дива не сталося.

Як наслідок, росіяни самі себе загнали у пастку. Ті, хто нагнітав перед боєм напругу, пророкував російському боксеру феєричну перемогу, отримали удар­-нокдаун по самолюбству. Це було особливо видно з виразу обличчя російського кінорежисера Микити Михалкова та барда Олександра Розенбаума.

Вразила хамська поведінка уболівальників Повєткіна — коли після оголошення перемоги говорив Кличко, зал фукав і свистів, тим показав, що не вистачило сил гідно визнати поразку, вміння програвати. Ця реакція також була зумовлена великими невиправданими очікуваннями. Зрештою, переміг же свій “брат-­слов’янин”, а не “якийсь там американець”...

Поразку Повєткіна у Росії намагаються подавати якщо не як перемогу то, принаймні, як нічию. Головне “досягнення” ­ що не програв нокаутом, а вистояв, хоч і не на твердих ногах, але усі дванадцять раундів. Думаю, вистояв він їх тільки тому, що Кличко дозволив йому це зробити. Не виключено, що це була своєрідна домовленість з організаторами ­ заради глядача і рекламодавця.

У Росії, як і в Радянському Союзі, спорт давно перетворився у засіб політичної пропаганди, такий собі спосіб виховання державного патріотизму і навіть ­ великодержавного шовінізму. А давній комплекс меншовартості час від часу відіграє злий жарт з українцями. Це вкотре продемонстрував мегабій у Москві. Було кілька неприємних, навіть образливих для нашої національної гідності моментів. По­перше, невдало було підібрано пісню, під яку виходив Кличко. Особливо на фоні російської патріотичної пісні про Русь і “землю отцов”. Якось дивно виглядала англомовна мелодія, під яку з’являвся Кличко. Замість неї аж просилася пісня з репертуару Святослава Вакарчука. По­друге, невдалим було виконання українського Державного гімну. Джазова співачка Джамала проспівала його як своєрідну колискову. Не варто було робити експеримент, власне, з джазовою виконавицею. Чому наш Гімн не заспівав Олександр Пономарьов? Під час його виконання “Ще не вмерла...” аж мороз іде по тілу! Добре, що ситуацію врятувала “українська” частина залу, яка доволі потужно співала разом із Джамалою.

У залі також не було видно українських національних прапорів. Та найприкріше, що після перемоги Кличка на рингу розмахували... російським триколором, виглядало так, ніби переміг Повєткін. Кажуть, у залі були українські стяги, та нібито їх навмисно не показували російські оператори і режисери. Може, й так. Але чому українського прапора не було біля рингу, чи в самому рингу після перемоги? Хотілося побачити синьо-­жовте знамено на плечах Кличка­переможця. Тут уже оператори не могли б його “не помітити”. Дивує, чому про це не подбала команда Кличка, адже за спиною у Володі стояв брат Віталій ­ потенційний кандидат у президенти України. Про що свідчить це упущення? Це питання адресуємо Віталію. Зрештою, думаю, це питання ще не раз йому ставитимуть...