Ми збудували 5 тисяч «Високих Замків»!

Номер “Високого Замку” за 6 вересня 2013 року — ювілейний, 5-тисячний! Перший примірник новоствореної газети вийшов у світ 7 вересня 1991 року. Беру до рук підшивку “Високого Замку”, гортаю пожовклі від часу сторінки (папір був тоді не вельми високої якості), і час ніби відкручує назад усе, що було з країною і з нами за ті 22 роки. Знову є нагода сказати, що “Високий Замок” — майже ровесник нашої Незалежності.

Пригадую дискусії довкола назви газети. Зараз вже і не пригадаємо, хто придумав цю назву. Але точно пам’ятаю, що В’ячеславу Чорноволу, який очолював тоді Львівську обласну раду першого демократичного скликання, вона відразу сподобалася. З “Високого Замку” далеко видно...

Постав “Високий Замок” не на порожньому місці, а на фундаменті російськомовної компартійної газети “Львовская правда”. Дивуюся заднім числом: чи не досить було однієї центральної “Правди” за 3 копійки? Хіба може бути стільки різних правд ­ Львівська, Кіровоградська, Конотопська...

У 1991­1992 роках була парадоксальна ситуація. Газета “За вільну Україну” вийшла з­під опіки обласної ради, і майже рік нова демократична влада мала свій єдиний друкований орган... російською мовою. Скільки я був депутатом обласної ради першого демократичного скликання (1990 ­1994 роки), стільки і чув з трибуни наїзди ультрапатріотів на наш російськомовний варіант. Мовляв, русифікуєте Галичину... Не могли второпати, що до російськомовного читача не лише у Галичині, а й далеко за її межами, ми доносимо правдиву історію України, ідеї державності і соборності нашого народу. Переважна більшість журналістів “Львовской правды” без вагань зробила тоді свій демократичний вибір... Пригадав, як В’ячеслав Чорновіл відразу після провалу сумнозвісного ГКЧП послав мене, як депутата обласної ради, і Василя Базіва, теж депутата, який був тоді головним редактором газети “За вільну Україну”, на зустріч із журналістським колективом «Львовской правды». Тоді, як на мене, вже не було жодної потреби агітувати журналістів за нову національно­демократичну владу. І, попри це, Василь Андрійович через те, що двоє чи троє журналістів не могли “поступитися принципами”, вмістив у своїй газеті викривальну статтю “Раби ­ то ми...”. У другому номері “Високий Замок” передрукував її, винісши у заголовок слова Базіва, сказані на тій зустрічі: “Я прийшов дати вам волю...”. Спасибі, Василю Андрійовичу...

Інформація, яка була записана на ”жорсткому диску” у моїй голові, не збереглася у повному обсязі. Самому стало цікаво, що ж ми писали у своєму першому числі. Ага! Друга Галицька асамблея у Тернополі. Депутати трьох обласних рад ­ Львівської, Тернопільської, Івано­Франківської ­ вирішили спільно долати соціально­економічні проблеми. Як тоді критикували Чорновола за цю ідею! Мовляв, дає підстави звинувачувати нас у галицькому сепаратизмі, федералізації України. Але плани були райдужними, і атмосферу великих сподівань вдало відтворив репортер Ярослав Пастернак, який передчасно відійшов в інший світ. У цій асамблеї брав участь народний депутат України поет Дмитро Павличко. Він написав привітання читачам і колективу редакції. Зацитую одне речення. «Высокий Замок» ­ высокая цель взаимодействия между Украиной и Россией. Если русские демократы примут идею независимой Украины, мы останемся в вечной дружбе...». Не знаю, хто про що подумав у цю мить, а мені згадався кіт Леопольд: «Ребята, давайте жить дружно!».

Людмила Полевська, яка разом із заступником головного редактора Василем Михайловичем (на жаль, вже покійним) “пробивала” реєстрацію нової газети у Києві, підготувала репортаж про підняття державного прапора над куполом Верховної Ради. У Комітеті преси тоді дивувалися, як то Чорновіл погодився на російськомовну газету...

Дивлюся на той поліграфічно бідненький перший номер і думаю ­ до чого ж техніка тепер дійшла. Набрав не ту літеру, не те слово ­ один дотик до клавіатури ­ і набирай наново... А тоді все це відливалося у свинцеві літери лінотипістками у гарячому цеху. Кожна помилка у тексті, кожна правка викликала неабияке незадоволення набірниць. Особливо ми боялися верстальниці Іванки. Через нас робітники набірного цеху мусили сидіти до пізньої ночі. Друкарня містилася на третьому поверсі Будинку преси на вулиці Володимира Великого, 2, а наша редакція ­ на 9­11 поверхах. Коли виключали ліфт і не працювала повітряна пошта для транспортування гранок від цеху до коректури, я залюбки виконував роль кур’єра. Відтоді ніколи не користуюся ліфтом...

Дуже нам докучали вимикання світла. Благо що навпроти, на вулиці Стрийській, була “Королева страв”. Сиділи там при каві і поглядали на вікна видавництва. Тільки засвітилося у вікнах, швиденько допивали каву і до кави...

По цеглинці будували свій спільний дім. Степан Курпіль, який став до керма колективу у жовт­ні 1991 року, одразу почав думати про роздержавлення газети і створення сучасної поліграфічної бази, придбання кольорової машини для друку. Не раз йому доводилося у торбах возити через кордон запасні частини до машини... Ті 22 роки промайнули як один день... Тепер маємо найсучасніший поліграфічно­видавничий комплекс, свою мережу розповсюдження, свій власний комфортний редакційний дім... Помітно помолодшав творчий колектив. Серед журналістів, які готували перший номер, у штаті редакції залишилися тільки заступник головного редактора письменниця Галина Вдовиченко, яка ще значно молодшим фори може дати, і відповідальний секретар редакції Володимир Кузьма, який і нині очолює “штаб редакції” ­ секретаріат...

Колись Степан Курпіль сказав: “Нас не буде, а “Високий Замок” ­ буде...”. Богу дякувати, ми ще є. Думаю, “Високий Замок” буде вічним, як вічною є та гора високая, що назву нам дала...