Без венеційського скла і дівка не дівка

Я все життя себе бачила у вишитій сорочці і горбатці, підперезаній крайкою. А на шиї...

Саме в цьому місці завжди, скільки себе пам’ятаю, давала волю ненаситній уяві: п’ятнадцятирядкові коралі, центральні — найбільші, оковані сріблом, а саме намисто і кругле, і «кукурудзкою», і подовгасте, «колюче», «січене», з «пугвицями» і без, зі застібками-чепрагами і просто на стрічках, кілька низок перлів та «писаних пацьорків», неодмінно дукач на стрічці і обов’язково-обов’язково — кілька разків намиста з венеційського скла, в яке закохана давно і безповоротно.

Є в МЕНЕ і своя історія, пов’язана з венеційським склом. Студенткою ходила в експедицію. Друзі йшли за сорочкою, за тобівкою (шкіряною торбою, оздобленою тисненням чи металевими вставками), запасками, хтось за чересом (шкіряним широким поясом), а я за венеційським склом, яким на той час марила. Але тоді я повернулась лише з однією кулькою, яка й стала початком колекції, яку маю сьогодні.

З трепетом купувала перші намистини. Згодом кілька разків правдивих венеційських кульок. Власноруч склала перше намисто, якому б могли позаздрити самі італійки. Так захопилась, що це стало моїм вподобанням.

Це не дешеве заняття. Але намисто завжди таким було. Бувало, що порядний тутешній господар, в якого дві доньки на виданні, продавав частину господарки і їхав до Венеції за приданим. Бо без венеційського скла і дівка не дівка. Намисто шанувалося, бо, як не доведи Господи, пожежа чи ще якесь лихо, хапали те намисто і тікали. Продавши його, можна було розпочати скромне життя на новому місці.

В епоху розвинутих нанотехнологій у самій Венеції не можуть відновити технологію виготовлення скляного намиста періоду 1850-1870 років. Вона вважається безповоротно втраченою. А було їх незліченна кількість видів... Моя наступна мрія — видати фотоальбом-каталог з цими магічними чудовими намистинами, в які з давніх-давен закохані українки.

Останні записи автора