Як «антифашисти» революції злякалися...

Якщо Бог хоче покарати — відбирає розум. Нинішню українську владу Бог карає не вперше, але вона, схоже, не зрить Бога над собою. Єдине, чого панічно боїться, це власного народу, особливо, коли він збирається на майдани.

18 травня опозиція проводила акцію протесту у Києві “Вставай, Україно!”. За великим рахунком, нічого особливого. Звичайний багатолюдний мітинг з банальними виступами лідерів опозиції. Люди прийшли, щоб в такий спосіб навіть не стільки опозицію підтримати (бо є і до неї чимало претензій), скільки продемонструвати владі, що вони проти неї. Здавалось би, чого владі панікувати: помітингують і розійдуться. Ніхто революції на 18 травня не замовляв. Але у нашої “крутої” влади від страху очі великі, і цими великими переляканими очима вона всюди бачить собі загрозу. Думаю, психологи цю невиліковну хворобу назвали б “синдромом Помаранчевої революції”. Чим тільки не намагалися себе лікувати: Тимошенко і Луценка посадили, усі гілки влади під себе підім’яли, силові структури та суди зробили ручними. Ніби все “схоплено”, все під тотальним контролем. Тільки народ ніяк не можуть загнати у стійло. А усі недолугі спроби контролювати людей дають лише зворотний ефект. Так боялися багатолюдного мітингу, що поїзди до Києва йшли порожняком. Я особисто “по великому блату” ледь-ледь дістала на 17 травня один квиток на поїзд “Ужгород- Київ”. Поки чекала свого поїзда, подивилася, чи справді 92-й, на який не було жодного квитка, вщерть забитий пасажирами. Як я і думала, 92-й поїхав до Києва напівпорожній, зате біля кожного вагона “маячило” по кілька правоохоронців... Мій потяг теж їхав з пригодами. До Львова з Ужгорода прийшов із запізненням майже на три години. Як розповів мені довірливий провідник, усі поїзди у київському напрямку цього вечора свідомо затримували, щоб вчасно не приїхали до столиці. На моє наївне запитання “чого раптом?” щиро відповів: “Та в Києві якась забастовка...” Мій потяг прийшов на київський залізничний вокзал із запізненням на п’ять годин! На мітинг опозиції я встигла акурат. Питання до влади: яких збитків зазнала Укрзалізниця через чиюсь дурість? Бо усі, хто хотів доїхати до Києва, врешті-решт доїхали, а інформація, що влада в різний спосіб блокує приїзд людей, лише підштовхнула киян виявити більшу активність.

Зрозумівши, що запобігти масовості особливо не вдасться, влада вирішила протидіяти в інший спосіб: зібрати альтернативний мітинг. Кращого “інформаційного приводу”, як поборотися 18 травня з фашизмом, для скликання мітингу не придумали. Виглядало все це не просто гротескно, а на межі маразму. Вочевидь, “геніальна” ідея владних політтехнологів полягала в тому, щоб “антифашистським мітингом” вбити кількох зайців. По-перше, показати опозиції, що не тільки вона може людей вивести на вулицю: мовляв, опозиція не має монополії на вуличні акції протесту. По-друге, “тонко” натякнути, дати такий собі сигнал суспільству: якщо провладні акції антифашистські, а вони є альтернативою мітингу опозиції, то здогадайтесь з двох раз, кого влада вважає фашистами? Ну і ще одна причина провести альтернативний мітинг — суто технічна. Щоб у вечірніх випусках новин не домінувала інформація про “Вставай, Україно!” Думаю, саме задля ефектної телевізійної картинки була продумана і підготовлена класична провокація з бронетранспортером, яка призвела до бійки та побиття журналістів. Влада забула (або й не знала) народну мудрість — не копай ями іншому, бо сам туди потрапиш. Швидше за все, планувалося, що цей специфічний БТР, на якому сиділи люди у костюмах кроликів, мав чим ближче під’їхати до опозиційного мітингу, і там би неминуче зчинилася бійка. Розрахунок: скомпрометувати опозицію, щоб у когось з її прихильників не витримали нерви. Тоді б телебачення показало розлючених “фашистів” у всій красі. Але інцидент стався раніше. БТР не встиг наблизитися до опозиційного мітингу. І нерви здали не в опозиціонерів, а у тих, хто готував і мав реалізовувати провокацію. Виправдовуючись за побиття журналістів, міністр Захарченко, не маючи інших більш-менш правдоподібних версій, з парламентської трибуни жалюгідно повторював “домашні заготовки”: мовляв, у всьому винні опозиціонери. І БТР — їхній, і братки — їхні... Невже не розуміють наші горе-можновладці, що така поведінка викликає лише обурення, зневагу і ненависть...