Військова вікторина від Шустер-live

Мені, синові колишнього фронтовика, кожне 9 травня псує настрій...

Чудово розумію, чому переважна більшість галичан не вважають цей день світлою датою календаря. З покоління у покоління передається родинний біль про жахливі репресії сталінського режиму проти місцевого, національно свідомого населення у передвоєнні і післявоєнні роки...

Не кожен здатен роз’єднати у своїй свідомості окупаційну владу і простих людей, чорноробів тієї страшної війни, які врятували світ від гітлерівського нацизму.

Одна в нас мати — Україна, а діти — різні. Якщо Київ, Харків, Одеса та багато інших українських міст у цей день вирували тисячами святково одягнених людей, колишніх фронтовиків, які не соромилися своїх орденів і медалів, повнилися музикою і піснями, то у містах Галичини активісти радикальних політичних сил влаштували “сафарі” на ріденькі колони ветеранів війни і комуністів, які, ніби тореадори, дратували мисливців полотнищами червоного кольору...

Мені здається, колишній фронтовик, академік Ігор Юхновський зрозумів, що то марна справа примирити ветеранів Червоної Армії і УПА. Примиряться хіба що їхні діти і онуки, а радше — правнуки... Це мені спало на думку 10 травня, коли дивився на “Інтері” програму Савика Шустера — турнір школярів України зі знання історії Другої світової і Великої Вітчизняної воєн. На цей турнір запросили збірні команди шкіл, знавців саме цього періоду нашої новітньої історії, по 5 осіб з Києва, Харкова, Одеси і Львова. Учні відповідали на запитання, підготовлені редакцією, а також ставили одні одним власні запитання. Редакційні питання були не лише з програми українських шкіл, а й Польщі, Німеччини. “Головним суддею” був перший президент України Леонід Кравчук. Відбулися два півфінали Київ-Львів, Харків-Одеса. Якщо Київ, Харків, Одеса мали збірні команди з учнів кращих шкіл, гімназій і навіть коледжів, то Львів був представлений п’ятьма дівчатами з однієї школи — №34 імені Маркіяна Шашкевича. Тут викладає історію заслужений вчитель України Ігор Федик. Сталося так, що у першому півфіналі з великим відривом перемогла команда Києва. Директор школи Роман Гринчук пояснив цей програш так: “Якщо інші готувалися до цього турніру кілька місяців, то ми дізналися про турнір за три тижні. Зважте і на те, що наші десятикласниці ще не проходили теми Другої світової війни. Ми програли бій, щоб наступного року виграти війну...”. Львів’янки не знали правильних відповідей на кілька питань, як кажуть, на засипку. Але, за словами Лео­ніда Макаровича, наші дівчата продемонстрували глибоку аргументацію, сучасне трактування складних політичних процесів того періоду. А це, як на мене, — головне.

У фіналі виграла команда учнів Харкова. І Савик Шустер, і самі учні не уникали гострих неоднозначних подій і політичних діячів того часу. Йшлося і про ОУН, УПА, постаті Романа Шухевича, Андрія Власова, Волинську трагедію 1943 року, возз’єднання чи приєднання Галичини до Радянської України, Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року... На деякі запитання важко було дати однозначну відповідь. У цьому зізнався і сам Леонід Макарович. Скажімо, ким був Андрій Власов — зрадником Батьківщини чи борцем з більшовизмом? Львівські школярки відповіли однозначно — борцем з більшовизмом. Але Власов і зрадник, бо перейшов на бік нацистів... Натомість єдино правильною відповіддю львів’янок про причини Волинської трагедії було те, що емігрантський уряд Польщі в Лондоні відверто зазіхав на етнічні українські землі, мало місце і втручання сторонніх сил...

Виникали між командами дискусії. Але вони, на відміну від парламентських, були спокійними, виваженими. Діти чули одні одних.

Приємно подивували юні кияни, харків’яни, одесити... Зрозуміло, що учні цих регіонів не мислять так, як члени ГО “Свобода”. Але я відчув, що вони не перебувають у полоні радянських стереотипів і міфів, які властиві і комуністам, і багатьом “регіоналам”. Вони вільні від історичних догм, які нав’язує нашій школі міністр освіти і науки Дмитро Табачник. Багато важить шкільна програма, підручник з історії. Але вирішальне слово — за вчителем, за самим учнем. Цей турнір довів: у наших учнів — своя голова на плечах...