Сніг і хліб

У суботу-неділю буйна груднева віхола намела метрові кучугури, паралізувавши всі дороги на рідній Тернопільщині. Те, що учора під обід мені все-таки вдалося за 90 км добратися на роботу до Львова, — заслуга зовсім не дорожніх служб, а відважного молодого водія з районних Бережан, який на свій страх і ризик своїм мікроавтобусом рушив у небезпечну дорогу, щоб доставити селянам свіжий хліб…

Свіжі рогалики— бальзам на душу у зимову стужу.

Два ОСТАННІ непогодні дні львівською трасою не спромігся жодного разу проїхати грейдер чи тракторна лопата. Таке враження, що у шляховиків — канікули… Хочеш не хочеш, треба іти пішки — а раптом у попутному напрямку трапиться якась добра душа на всюдихідних колесах…

Друга година ходьби. Чоботи грузнуть у білій каші. У старій сніговій колії на Високій Горі помічаємо сліди козуль — кмітлива дичина вийшла на дорогу, щоб полегшити пересування і остаточно не впасти із сил. Навіть тяжко уявити, як з-під цього товстого снігового кожуха вона добуває собі корм… Назустріч нам жене лісовоз, небезпечно виляючи кузовом. За всю нашу пішохідну подорож це єдина важка техніка, яка пробувала утрамбувати місиво під ногами.

При в’їзді у село Нараїв ззаду вигулькнув, борсаючись у снігах, зелений бусик. Безнадійно махаємо йому рукою, і — о диво! — машина зупиняється. «Сідайте, — каже молодий водій, — але чи далеко заїдемо, не знаю!».

Так і є! — за двісті метрів підйому наш зелений бусик заривається у снігову кучугуру. Хлопець (як згодом виявилося, це був 28-річний водій Бережанського хлібозаводу Євген Франчук) досягає з-за сидіння лопату і енергійно відкопує машину. Метрів через двадцять картина повторюється, бусик лягає «на живіт». Із радіатора виривається пара — перегрілися! Євген охолоджує його снігом і сам переводить дух. Наші дорожні муки збоку мовчки спостерігають кілька місцевих дядьків. Аж злість бере! — могли би нараївські «пани» запрягти коника чи завести тракторця і причіпленою металевою рейкою або великим скатом прогорнути дорогу. По ній могли б добратися додому їхні діти-студенти, «швидка» чи автокрамниця з товаром. Та ні ж бо, руки в боки — язиками чешуть! Добре, що мій сусід у машині — хлопець кмітливий. Кілька разів брав розгін, маневрував, і таки видряпався на гору…

Під Шайбівкою дорога облизана вітром, наче ковзанка, кожної секунди можна злетіти у кювет. Євген дає собі раду і з цією напастю. На біду, кожних п’ять хвилин невчасно дзижчить мобілка водія. «Дзвонять із Іванівки! — переказує нам зміст розмови. — Тамтешні діти на наші булочки чекають!». Подумалось: якби не хліб для села, навряд чи він перся б у таку ризиковану дорогу…

У школі зеленого бусика виглядають як рятівника. Із засніженої машини буханці, булки, коржі перекочовують у їдальню. Пахощі на весь зал. Техпрацівниці дякують Євгенові за те, що не лишив їхніх дітлахів на голодному пайку…

У Брюховичах біля магазину, у сьомій за рахунком «точці», куди Євген Франчук заносить ящики з паруючим хлібом, стоять кілька неголених, із затуманеним поглядом чоловіків. Чекають не його паляниць, а моменту, коли продавець відпустить їм «чекушку». Євген «закипає»:

- Кінець світу прийде не через якийсь там парад планет, не через отаку ось стихію, а через ось таких людей…