Навіщо шкарпеткам тризуб?

Кілька зауваг про святість і святотатство

Знайомий учитель історії, який про незалежну Україну говорив задовго до її проголошення, недавно приніс мені не чергову свою наукову розвідку з минувшини нашого краю, а… галантерейну покупку. Петро Миколайович був украй схвильованим. «Подивіться-но, до чого «мудрагелики» дійшли! — вигукнув з порога. — Тризуб князя нашого, Володимира Великого, примостили на шкарпетки! Добре, що хоч не на труси…».

Гнів СТАРЕНЬКОГО ІНТЕЛІГЕНТА був зрозумілий. Державний герб, під яким творилася наша багатовікова історія, для цього чоловіка, що пережив Сибір, — святиня святинь. А відтак ставлення до неї, каже він, має бути особливо шанобливе. «Місце тризуба — на державних фанах, на вивісках і печатках держустанов, на документах державного значення. Але аж ніяк не на базарних ярликах!» — сердито вигукнув педагог із 42-річним стажем. І продовжив: «Те, що я щойно побачив у перекупок, — святотатство!».

Петро Миколайович говорив так, як підказувало йому сумління. Так, як пише про повагу до державних символів наша Конституція. Як зобов’язує закон, який гласить, що «у рекламі забороняється використовувати або імітувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України, звучання Державного Гімну України». Бізнесмени ж, які набивали вагу своєму товару штампуванням державного символу на етикетки, думали зовсім не про імідж держави — про гроші. Напевне, сподівалися, що присутність тризуба на шкарпетках гіпнозуюче вплине на покупця, допоможе швидше реалізувати товар…

Випадки зневажливого ставлення до державних символів трапляються у нас на кожному кроці. Футболісти, замість підняти, опускають голови, коли на стадіоні лунає Гімн. Декотрі народні депутати при звучанні «Ще не вмерла…» забувають піднятися з крісла. Замість значка із синьо-жовтим знаменом носять бляшки із червоним прапором неіснуючої держави.

А згадайте пошматовані вітром і вибілені під сонцем державні прапори, які, наче шмата, теліпаються на зарослих бур’янами флагштоках біля сільрад і райдержадміністрацій. Керівники цих установ ніяк не додумаються змінити їх, місяцями ці «стяги» наганяють сум.

Можна почасти зрозуміти, коли у синьо-жовті кольори патріотичні гуцули і бойки у горах розмальовують свої дерев’яні оселі. Але щоб у «державні» барви фарбувати… собачі будки і туалети!

Недавно розмовляв з одиноким ветераном УПА. Той, щоб мати постійну згадку про своє героїчне минуле, перемалював у синьо-жовті тони металічну підпору на веранді. Каже: виходжу зранку надвір — і серце мені радісно б’ється…

Ветеранові таку «вільність» можна пробачити. Але чим керуються директори комунальних котелень, які дають вказівки у такі ж тони розмальовувати димові труби? Чи коректно величне гасло «Слава Україні!» розміщувати на запиленій будівлі комбікормового заводу?

Справжня любов до України має зовсім інші ознаки, ніж прапор десь там на бані чи тризуб на шкарпетках…