Передплата 2024 «Добра кухня»

Поїхали вчитися у Словаччину, щоб в Україні жити і працювати по-європейськи

Або про те, чому вітчизняна молодь шукає щастя у далеких краях

Нашого цвіту — по всьому світу. Ця крилата фраза пригадалася мені у 70-тисячному словацькому місті Трнаві, коли на одній з її вечірніх вуличок від гамірної молодіжної компанії почув українську із «західняцьким» акцентом. Так і є! Ці парубки — галичани. Хто зі Львова, хто з Борислава, Косова, а хто — з Коломиї. Приїхали у Словаччину не на екскурсію і не на заробітки, а на навчання у Пряшівський університет. Вони студенти одного з його факультетів у Кошице, хочуть стати технологами, менеджерами автомобільного виробництва. Тож гріхом було б не поцікавитися, як воно українцям «гризти граніт науки» на теренах Євросоюзу. І чому вони не роблять цього у рідній стороні…

У пряшівських аудиторіях чужих студентів більше, ніж своїх

Мої випадкові знайомі — Василь Явдош­няк, Василь Боєчко, Володимир Федько, Михайло Волочаєв, Олександр Зубченко — раді зустрічі із земляком. Про мотиви на­вчання у Кошице, а не, скажімо, у Львові, Івано-Франківську чи Чернівцях, відпові­дають трохи пафосно: керувало бажання розвиватися.

— У нас тут більше можливостей, ніж в Україні, — каже Михайло. — Словацький ди­плом діє по всій Європі. З нашими спеці­альностями вдома навряд чи знайдемо роботу, а тут маємо гарантію, що працев­лаштуємося. Словацька економіка в осно­вному базується на автомобільному ви­робництві, тут розмістили свої потужності «Шкода», «Фольксваген». Якщо все добре складеться, можна поїхати працювати і у США.

Хлопці розповідають, що проект, за яким Пряшівський університет широко від­чинив свої двері перед українцями, запо­чаткували три роки тому. Якщо на початках там вчилося кілька наших співвітчизників, то тепер — понад три сотні. Наплив україн­ських абітурієнтів величезний. У Словаччи­ні з’явилися фірми, які влаштовують сюди на навчання українську молодь. За посе­редницькі послуги беруть 1200−1500 євро.

— На нашому курсі українських студен­тів більше, ніж місцевих, — уточнює Василь Боєчко. — Скажімо, у моїй групі із 30 чоло­вік лише п’ятеро — словаки.

Аби стимулювати приплив «моло­дих мізків» з України, словацьке Міносві­ти створило привабливі умови. Кожен з українців мешкає у комфортному гурто­житку з кімнатами на двох-трьох осіб, з туалетом, ванною, душем, пральною ма­шиною, кухнею на поверсі. Як і місцеві студенти, українці мають право безплат­ного проїзду у поїздах, користуються суттєвими знижками в автобусах, у тор­гових центрах. Пообідати в їдальнях ви­ходить наполовину дешевше.

— Словацької мене навчає друг Томаш, — каже Василь. — Постійно цікавиться мо­їми справами, запитує про життя в Укра­їні. Словакам це не байдуже…

За гуртожиток українським студентам треба заплатити на місяць 50−60 євро. Харчування обходиться приблизно у 5 євро на день. Коштами, а часто і продук­тами (хоча ціни на них у Словаччині по­мірні) допомагають батьки. Передають картоплю, гречку, «тушонки». Є можли­вість і самому підзаробити — офіційний дозвіл на працю, «плаваючий» графік на­вчання і три вихідні на тиждень дозволя­ють це.

Викладачі хабарів не беруть — після лекцій ідуть на підзаробіток

Ми запитали українських студентів про ставлення до них словаків.

— Доброзичливе! — в один голос ка­жуть наші співрозмовники. — Відчуваєть­ся від них повага. Спокійні, розважливі, не такі запальні, як дехто з наших земля­ків. У їхній поведінці нема жодної зверх­ності до приїжджих. Українці на вихід­ні люблять вибиратися з хати, а словаки відпочивають вдома. У неділю ми йде­мо займатися фітнесом, а у великому спортзалі лише троє осіб. На відміну від наших, вулиці словацьких міст і сіл у кін­ці тижня порожні — всі віддають перевагу домашньому товариству.

З розповідей наших студентів, слова­ки ще й дуже законослухняні. Рідко хто з них наважиться нехтувати загальноприй­нятими нормами.

— Батько мого товариша в Україні — бізнесмен, — наводить приклад один зі студентів. — Коли у нього щось не скла­дається з дозволами-ліцензіями, бере пляшку коньяку, йде у райдержадміні­страцію — і «вирішує» проблему. Тут та­кого немає. Словакам не треба нікуди ходити, клянчити. Усі служби, і не тільки державні, працюють як годинник.

На підтвердження того, що у цій країні «закон — понад усе», коломиєць Василь Явдошняк розповідає:

— Мій викладач екології Мар’ян Флі­мел у вільний час підпрацьовує екоін­спектором. Це, окрім усього, потрібно для того, щоб підтвердити теорію прак­тичним досвідом. Наш наставник має право видавати дозволи на відкриття дитсадків, лікарень, інших державних за­кладів. Перед прийомом цих об’єктів в експлуатацію проводить їх тестування: вимірює температуру, коефіцієнт воло­гості, робить інші заміри. Якось він дій­шов висновку, що в одному із садочків через незадовільний ремонт незабаром може з’явитися шкідлива для здоров’я малюків пліснява біля вікон. Через це не дав дозволу на відкриття установи. Батьки збунтувалися, але пан Флімел був непохитним. Про хабар, як часом це бу­ває у нас, не могло бути й мови.

Іншого разу наш педагог зробив зау­важення своїм сусідам, які на вулиці спа­лювали сміття. Наказав припинити це — а то оштрафує на 50 євро. Таких принци­пових правдолюбців у Словаччині повно на кожному кроці.

Всі наші біди починаються від несплати податків

Майбутні українські інженери зі сло­вацьким дипломом визнають: їм вкрай шкода було розлучатися з рідними і дру­зями на батьківщині. Але зробити так їх змусила недосконалість вітчизняної сис­теми освіти і чиновницьке свавілля. Чи означає це, що наше студентство не по­вернеться додому, а шукатиме кращого життя у світах?

— Це залежатиме від мільйона чин­ників, — вголос розмірковує Василь Яв­дошняк. — Але можете бути впевнені: в Україну приїдемо з європейськими стан­дартами поведінки у всьому. Ми уже за ними чинимо. Якось добирався з Іва­но-Франківська до своєї рідної Коло­миї. Хочу купити квиток, а водій каже: «Ні-ні, не треба! Гроші даси мені. Розра­хуєшся на місці, на виході з автобуса». О’кей! Приїхав до Коломиї, виходжу, за­питую водія, скільки з мене. 50 грн. Про­стягаю купюру. Шофер тягнеться до неї, а я кажу: «Спочатку дайте мені, будь лас­ка, квиток!». Він вирячив очі: «Який може бути квиток?». Тоді я забираю свої гроші і йду геть. Вслід чую крики-матюки. А мені легко від того, що провчив хапугу, який наживається на чужих грошах…

Найголовніша проблема в Україні, продовжує Василь, небажання платити податки. Від цього потерпає вся наша економіка. У Словаччині йдеш постриг­тися, платиш 5 євро, і тобі видають чек, де зазначено, що один євро пішов у бю­джет. Такий самий порядок розрахунку за піцу, за квиток в автобусі. За будь-що! Ухилянтам від сплати податків за­грожують величезні штрафи. А тепер порахуйте, скільки на таких недопла­тах втрачає Україна — і отримаєте від­повідь, чому ми живемо не так, як у Єв­ропі.

Схожі новини