50 років тому тут були лише пісок, халабуди і бедуїни, а нині – метро без водія...

Лише якихось п’ять годин відділяє зиму від літа. Рівно стільки треба летіти з Києва до Дубаї...

Міжнародні авіалінії України, якими я скористалася, прямо скажемо, не найкращі у світі (на відміну, до речі, від “Еміратських авіаліній”, що вважаються одними з найбільших і найкращих у світі, хоча були засновані якихось 20 років тому). У літаку нас навіть не годували. Безкоштовно давали лише мінеральну воду. Усе інше — за гроші. Розплачуватися можна було лише у валюті. Наприклад, сендвіч коштує три євро. Якщо у вас долари, то курс — драконівський. Канапку продадуть за чотири долари. Кава чи чай з пакетика — 2 євро (чи три долари). Охочих перекусити в дорозі за такі гроші було небагато, хоча дехто таки купував їжу у стюардес... Але ця дрібниця не затьмарила хорошого настрою перед мандрівкою в унікальну країну.

...Коли підлітали до Дубаї, більшість пасажирів з інтересом виглядали в ілюмінатори. Я — не виняток. Перше враження — велика пісочниця, куди встромлено багато будинків і дерев. По суті, так і є. Об’єднані Арабські Емірати — це штучна країна, побудована у пустелі. Зараз тут до кожного дерева чи куща підведено автономну систему поливу. Важко повірити, але 50 років тому тут не було нічого. Лише халабуди і бедуїни... А сьогодні в метро поїзди без машиніста. Саме таким я їхала з одного терміналу аеропорту в інший.

Кожному арабу — відсоток від продажу нафти

Еміратами прийнято захоплюватися. Небезпідставно. Те, що вдалося побудувати на порожньому місці тамтешнім правителям за рекордно короткий час, не вдалося нікому. Ззовні це скидається на сучасну казку, бо багато у що важко повірити, але, звісно, не все в країні так ідеально і райдужно.

Спочатку коротенько про історію країни. Колись цією пустелею мандрували лише бедуїни у пошуках оаз. Виживали як могли. Точніше, якби не дар Аллаха — верблюд, не вижили б. Верблюд в Еміратах — культова тварина, але не священна, як корова в Індії. М’ясо верблюда можна їсти. А молоко — пити. Верблюжою сечею лікувалися. Бо яка у ті часи була медицина! Крім того, витривалий верблюд — це чудовий транспорт. Використовували його шкіру, з його кісток робили знаряддя праці. Вовною торгували. Верблюд виводив на джерело води. Там, де клав голову, копали і знаходили воду. Є два види верблюдів — в’ючні і спортивні, яких розводять як коней. Елітний спортивний верблюд на ринку в Абу-Дабі нині коштує 750 тисяч євро! І кожен араб зі статусом вважає за потрібне тримати у себе такого верблюда. Тут щороку проводять верблюжі перегони за прикладом кінних. Виграє їх зазвичай шейх Мохаммед, оскільки його верблюди, як і коні, мають найкращий догляд і найбільш треновані. Наприклад, своїх елітних коней у літню спеку, з середини травня до середини вересня, він відправляє особистим літаком у Великобританію.

Але повернемося до історії бедуїнів. З часом кочові араби об’єднувалися у поселення, ловили рибу, добували перли. Жили вкрай тяжко і бідно. Рано помирали через жахливий клімат і шкідливий морський промисел. Коли виходили в море за перлами, поверталися далеко не всі. Бо пірнали на глибину без будь-яких засобів захисту, тож багато хто гинув. А ті, що виживали, швидко сліпли, бо солона вода роз’їдала очі. У 30 років (якщо, звісно, доживали до цього віку) вже були глибокими покаліченими старцями...

Ера процвітання почалася, коли в краї­ні знайшли нафтові і газові поклади. Донині 10 відсотків усієї світової нафти — в Об’єднаних Арабських Еміратах. Але принципова відмінність Еміратів від інших нафтових країн, зокрема від тої ж Росії, у тому, що арабські шейхи і себе не обділяють, і свій народ. Коли почали активно добувати нафту (першу свердловину на території емірату Абу-Дабі пробурили у 1956 році), правив шейх Заїд бін Султан Аль Нахайян. З 1969 року почалася реалізація нафти. Шейх Заїд зрозумів, який золотий дощ (недарма нафту називають чорним золотом) впав на їхню багатостраждальну землю. Сам походив з родини бедуїнів, історія яких, як тут кажуть, “виходить з пісків”, не з чуток знав про важке життя свого народу. Оскільки нафту знайдено не під його ногами, а під ногами народу, що тут живе, вирішив, продаючи нафту, віддавати певну частку доходу людям. З того часу і донині кожен місцевий (або локальний) араб отримує свій відсоток від її реалізації!

Саме шейх Заїд створив таку державу, як Об’єднані Арабські Емірати. Він відмовився від протекторату Великобританії, яка на початкових етапах суттєво допомогла у розробці нафтових родовищ. Але потім не пручалась, не дорікала арабам, а спокійно забралася. Уявляєте, якби це була не Великобританія, а Росія?!

У 1971 році, щоб забезпечити безпеку і процвітання регіону, шейх зібрав сімох правителів еміратів, що існували на території теперішньої держави, і запропонував підписати договір про об’єднання. Президентом новоствореної країни обрали шейха Заїда. Не лише тому, що 95 відсотків запасів нафти знайшли на території Абу-Дабі (лише 5 відсотків у Дубаї, а в інших п’яти еміратах нафти немає). А й тому, що оцінили його справедливу і підприємливу натуру. Він керував країною 38 років, хоча, за Конституцією, міг правити лише два терміни по п’ять років. Але коли закінчився час його другого правління, народ не захотів змінювати мудрого лідера. Шейх Заїд нафтові мільярди інвестував виключно у країну і її громадян. Запросив в ОАЕ найрозумніших людей у світі: архітекторів, інженерів, викладачів. А свою молодь відправляв вчитися у найкращі університети за кордоном. На початках збудував чимало однотипних вілл, куди переселились місцеві араби. Хоча в деяких оазисних місцях досі живе близько 300 бедуїнів. Але в будь-який час вони можуть прийти у цивілізацію, і держава дасть їм усе необхідне для повноцінного життя.

Під кінець минулого століття країна почала бурхливо розвиватися. І тут з’являється зворотний бік цієї красивої блискучої медалі. Шейх Заїд, як палкий патріот свого народу, вирішив, що той і так достатньо набідувався, тож відтепер тяжко працювати не буде. Тому усю важку чорнову роботу з розбудови країни доручили найманій робочій силі. З найбідніших країн, де люди живуть у картонних коробках, в ОАЕ запрошували “мурах”, чи “тарганів” (так тут називають цих роботяг). Як правило, це вихідці з Індії, Пакистану, Бангладеш. За 250-300 доларів, які для цих людей були казковим заробітком, з ранку до вечора на нестерпній спеці вони працювали на будовах. Жили за містом, спали по 30 чоловік у бараку, де і помитися не завжди мали можливість. На будови їх возили автобусами. У місто виходити не дозволяли. Втім, і зараз ситуація не дуже змінилася. Хіба що умови проживання “мурах” стали трохи кращими.

Натомість локальні араби (а їх тут лише 10 відсотків від усього складу населення) майже усі мільйонери. Працюють хіба що від нудьги. І тільки на престижних державних посадах. Наприклад, у поліції, в армії чи на митниці. Коли туристи прилітають, то їхні паспорти перевіряють, власне, оці локальні араби. Тобто перші, кого бачите у цій країні, — місцеві мільйонери. Мінімальна зарплата локального араба, де б не працював, 8 тис. доларів. Наприклад, регулювати дорогу чи ремонтувати її буде якийсь індус за 300-400 доларів на місяць, а керувати процесом, при цьому працюючи чотири години на день, буде місцевий араб мінімум за 8 тисяч євро. Митники, прикордонники, поліцейські отримують щонайменше 15-20 тисяч доларів, при цьому працюючи на місяць максимум 15 днів. Державні службовці заробляють ще більше. До речі, оскільки ОАЕ — федеративна держава, де кожен емірат — це абсолютна монархія, то усі керівні посади у всіх еміратах обіймають члени родини шейха. Умовно кажучи, брат — начальник поліції, племінник — голова міграційної служби і т.ін. Їхні величезні портрети, як, звісно, і портрети правителів, можна побачити на бігбордах чи на будинках.

Арабські Емірати мають свого президента, прем’єра, уряд. Але, знову-таки, ці державні посади розібрали шейхи. Шейх Абу-Дабі за сумісництвом і президент ОАЕ, прем’єр-міністр — шейх Дубаї. Проблеми зовнішньої політики чи питання, що стосуються стратегічних національних інтересів у країні, вирішують сім шейхів на “зборах сімох”. Останнє слово, звичайно, за президентом. Але у внутрішні справи еміратів ані президент, ані прем’єр не мають права втручатися. У кожного своя внутрішня політика. Це такі собі міні-держави в державі. Навіть за перетин кордонів між еміратами треба платити. Якщо з Дубаї їдете в інший емірат на екскурсію, то мусите заплатити 20 доларів. Якщо вас туди везе таксі, то назад водій не має права нікого брати. Їх вже повезе місцевий таксист.

Нафта вичерпається, а потік туристів буде нескінченним…

Але повернімося в Дубаї. Хоч Абу-Дабі — найбільший за територією і найбагатший емірат країни, найпопулярніший серед туристів курорт — Дубаї . Чому так?

Емір Дубаї — шейх Мохаммед — далекоглядна і різнобічна людина. Він автор багатьох книг. Найвідоміша з них — філософський трактат «Іскри розуму». Пише вірші, поеми. Є відомим вершником, має чимало відбірних елітних скакунів та верблюдів. Після приходу до влади шейх зрозумів просту істину — нафта рано чи пізно закінчиться. Зрештою, вона вже вичерпується: за найсвіжішими даними, нафту в еміраті Дубаї можна буде качати ще максимум півроку (в Абу-Дабі її вистачить ще на 125 років). Тож не чекав на останню краплю нафти, а вирішив, поки гроші є, інвестувати у розвиток туризму. Саме він перетворив емірат у туристичну Мекку. Нині аеропорт Дубаї настільки завантажений, що часом літаки кружляють навколо нього по кілька годин, аби дочекатися вільної посадкової смуги.

Спочатку його ідея розвивати туризм багатьом здавалася абсурдною. Ну який турист поїде у таку спекотну країну, де влітку стовпчик термометра доходить до 50 градусів?! Але шейх був невблаганний і вирішив будувати у пустелі місто-сад.

Розумів, що для залучення вибагливого туриста потрібна «фішка». І, бажано, не одна. В 1995 році покликав найвідомішого у світі архітектора Тома Райта і сказав: «Хочу найвищий і найкращий у світі готель. І щоб він став візитною карткою Дубаї, символом емірату. І щоб стояв на воді». Архітектор був заскочений. Але через тиждень приніс замовнику ескіз у вигляді вітрила традиційного арабського човна. Готель отримав назву Бурдж аль-Араб (Вежа всіх арабів). Відкрили його в 1999 році. На той час він справді був найвищим готелем у світі — мав 60 поверхів і висоту 321 метр. У 2008 році його переплюнув інший готель у Дубаї — Вежа Троянди неподалік Бурдж аль-Араб, що має висоту 333 метри.

Як і замовляв вибагливий шейх, диво-готель був побудований у морі — на штучно насипаному острові. До нього веде 280-метровий міст.

Тут нереальна розкіш, що ме­жує з кічем. Усі номери двоповерхові. Найменший номер має 170 кв. м. За добу така «звичайна» кімната коштує 3 тисячі доларів. Найбільший номер — 780 кв. м — коштує у десять разів дорожче, тобто 30 тисяч доларів за добу. Готель позиціонує себе як семизірковий, але такої класифікації не існує. Максимум може бути п’ять зірок. Семизірковість — це також “фішка”, претензія на винятковість і додатковий рекламно-маркетинговий хід. Хоча за своєю пафосністю навряд чи зрівняється з будь-яким готелем у світі. Його клієнти — найбагатші люди планети, які приїжджають на нереально крутих автомобілях або прилітають власними гелікоптерами (на даху готелю є спеціальний майданчик). Я була у готелі навпроти і бачила, як туди сідав вертоліт.

У ресторані готелю можна випити горнятко капучино за 550 доларів. Це, звичайно, капучино, але на пінці — стружка сухозлітного золота. Або замовити собі коктейль за 7,5 тисячі доларів. Подається у склянці з сухозлітного золота, на дні якої лежить маленький діамант. Його склад — віскі 55-річної витримки, ще два складники тримають у секреті. Кажуть, хочете дізнатися, спробуйте. Допитливих наразі небагато. Цей коктейль у Книгу рекордів Гіннесса не потрапив (а в Дубаї страшенно люблять встановлювати різні світові рекорди), бо у Сінгапурі роблять коктейль за 16 тисяч доларів. Але в 2004 році у Книгу рекордів потрапило троє людей, які випили цей коктейль: двоє росіян і один європеєць. Чому серед них немає багатих арабів? Тому, що вони не вживають алкоголю. З цим тут дуже строго. Вони свято дотримуються традицій.

На облаштування Бурдж аль-Араб пішло 8 тисяч кв. м сухозлітного золота. Кожен гість може користуватися послугами особистого водія, кухаря та камердинера, який цілодобово чергує біля кожного номера і готовий виконувати будь-які ваші забаганки. До речі, за останніми даними, найчастіші гості цього диво-готелю — росіяни. Українці також останнім часом полюбили Дубаї. Криза кризою, але з Києва щодня літає кілька повних літаків. Та зупиняються у скромніших готелях, де за дві-три тисячі можна відпочивати удвох протягом десяти днів (з перельотом).

Готелі тут переважно розкішні. Як, втім, і все навколо. Наприклад, таких крутих авто я ніде не бачила. Складається враження, що тут усі мають власне авто. І не одне. Як наслідок, у час пік утворюються шалені корки. Саме тому, кажуть, метро тут коштує дорожче, ніж таксі. А може, тому, що бензин дуже дешевий. До речі, у 1968 році в Дубаї було лише13 автомобілів. Цікаво спостерігати не лише за суперсучасними автомобілями, а й за номерами на цих авто. Стандартна кількість цифр цих номерів — п’ять. В Україні “крутелики” люблять виділятися “блатними” номерами — чотири сімки чи чотири п’ятірки. У Дубаї по-іншому: чим менше цифр на номері, тим власник авто крутіший. Найкрутіший в еміраті, звичайно, шейх. Його білий “Гелендваген” має номер Dubaі1. 69-річний шейх сам керує своїм авто, без свити і поліцейського супроводу. До речі, може спокійно приїхати у торговий центр і спілкуватися з людьми. Його спадкоємець — 33-річний красень шейх Хамдан — їздить на білому “Мазераті” з номером Dubaі 2. Усі двозначні номери належать членам родини шейха. А родина у нього чималенька. Згідно з ісламом, він може мати чотирьох дружин, але наразі обмежився двома: одна дружина — місцева арабка, друга — принцеса Йорданії. Два місця вакантні... Має 22 дітей, шість братів і дев’ять сестер. Тож ледь усім вистачає двозначних номерів. Тризначні і чотиризначні номери можна купити. Коштують недешево. Наприклад, номер, де три сімки, обійдеться у 50 тисяч доларів.

20 відсотків усіх будівельних кранів у світі працюють у Дубаї

Окрема тема для захоплення — архітектура. Хмарочосів натикано як у Нью-Йорку. У мене склалося враження, що шейх хотів переплюнути американський мегаполіс. Не впевнена, що йому це вдалося, але усі хмарочоси в Дубаї мають оригінальну, неповторну архітектуру. Один від другого кращий. Ще однією туристичною атракцією цього емірату вважається будівля Burj Khalifa (Бурдж-Халіфа) — найвища споруда у світі. Висота її — 830 метрів. Я, попри страх висоти, швидкісним ліфтом за неповну хвилину піднялася на найвищий оглядовий майданчик цієї будівлі і через скло подивилася донизу. Що вам сказати... Дуже страшно! Внизу, до речі, побудовані фонтани, що танцюють під музику. Вони також щопівгодини збирають натовпи туристів.

Всюди поміж хмарочосів видніються височенні будівельні крани. 20% усіх кранів у світі нині працюють у Дубаї. Відповідно, сюди як мухи на мед злітаються усі, хто шукає заробітку. Понад 80 відсотків найманої робочої сили — мігранти. За кількісним складом населення нині домінують індуси — 35 відсотків. Інші — переважно пакистанці, філіппінці, вихідці з колишніх країн СНД. За останніми даними, в ОАЕ працює близько 30-40 тисяч українців, здебільшого як обслуговуючий персонал. І отримують не так вже й багато за місцевими мірками — від 300 до двох тисяч доларів. Тобто, так чи інакше, обслуговують ті 10 відсотків локальних арабів. Ну і туристів, на яких знову-таки заробляють араби. Не вдаривши при цьому палець об палець. Бо тут діє специфічна система ведення бізнесу: якщо хтось з іноземців хоче інвестувати, 51 відсоток (!) має віддати локальному арабу. Інвестор приходить у відповідні державні органи, і йому за списком (!) дають місцевого араба у бізнес-партнери. Ось такий “арабський комунізм”. Схоже, найбільша проблема місцевих арабів не як заробити гроші, а як їх витратити. Але про це, а також інші привілеї, які отримують від держави її громадяни, про міністерство щастя та ставлення арабів до жінок і чи є в українок шанс вийти заміж за шейха — читайте у наступному тижневику.