«Берлін – найкомфортніше для іноземців місто Західної Європи»

Точної статистики, скільки українців живе у Берліні, нема, однак лише група В контакті «Українці Берліна» налічує понад три тисячі учасників. Саме через соцмережі берлінська українка Ганна Монтавон-Слободянюк двічі на місяць організовує зустрічі «своїх». Заздалегідь домовляються про час та місце — хто має бажання, той приходить. Кореспондент «ВЗ» побувала на одній з таких зустрічей — у невеликому залі ресторанчику яблуку ніде було впасти. Одні прийшли, аби поспілкуватись зі знайомими, інші — щоб познайомитись зі «своїми», обговорити новини чи просто почути рідну мову. Багато людей спілкуються українською та російською з уже помітним акцентом і часто переходять на німецьку, адже вона для багатьох стала другою рідною.

Наприклад, Катя з Миколаєва просить говорити повільніше — виїхала до Німеччини з батьками, коли їй було сім років, а востаннє була в Україні у чотирнадцять. Бабусь-дідусів не залишилось, тож нема до кого їздити, але її цікавить все, пов’язане з Україною. Її подруга родом з Одеси. Каже, була вдома на початку вересня. «Найбільша зміна, яку помітила, — це нова поліція. Друге — це люди. Попри трагедію, яка сталася минулого року, люди стали більш відкриті і готові допомогти. Ще би хоч трохи дороги змінились...» — каже дівчина. Зізнається, повертатись до рідної Одеси не планує.

Натомість Євгенію Козменко, хоч почувається у Берліні комфортно, додому тягне все більше. «Я приїхала сюди на навчання. Поїхала, коли мені було 18, зараз мені 31. Спочатку вивчала тут журналістику, потім економіку. Писала наукову роботу про Асоціацію з Україною, — каже Євгенія. — У Києві намагаюсь бувати двічі на рік. Щоразу, коли я тут і дивлюсь новини, здається, що все, ось нарешті все почало змінюватись на краще. Потім приїжджаю на два тижні додому і повертаюсь назад з поганим настроєм. Єдині зміни, які помічаю у Києві, — де півроку тому був один ресторан, сьогодні вже інший. Хоча недавно була задіяна в одному проекті, де були студенти зі Львова і Байрота. За два тижні ми проїхали Німеччину, Польщу та Україну. Мені сподобались українські студенти, їхня психологія. Розумію, що у нас росте нове покоління. Саме зараз мені хочеться назад. Шукаю проект від європейської організації, щоб хоча б на два-три роки поїхати на роботу в Україну».

Новини з України дізнається з Інтернету. Німецькі мас-медіа, які ще півроку тому регулярно повідомляли про ситуацію в Україні, переключились на Сирію та біженців. «Таке враження, що в Украї­ні вже взагалі нічого не відбувається, — каже Євгенія. — Як на мене, німці якось наївно поставились до ситуації в Україні. Так і не зрозуміли, що на сході України — війна. Я проходила річну практику у європарламенті, розмовляла з депутатами. Всі вони казали, поки у вас така ситуація, як у Придністров’ї, ми нічого не можемо зробити».

Львів’янин Олесь Кіт, який живе за кордоном понад шість років, переконаний: зміни відбувались би швидше, якби українці були мобільніші. Мовляв, важко переконати людей, більшість яких не були в Європі, жити і працювати по-європейськи. «Європейці дуже мобільні. Сьогодні працюють в одному проекті у Берліні, завтра переїхали у Париж чи Лондон. Люди не сидять роками на місці. Коли ти тут, розумієш, що світ не такий уже й великий. Той же Берлін всього за десять годин їзди автобусом від Львова, — каже Олесь. — Лише 20% населення Берліна — це корінні берлінці. Решта — мігранти з інших країн, студенти з інших німецьких земель, які приїхали сюди на навчання. На жаль, українці не можуть бути такими мобільними через проблеми з отриманням візи, через бідність. Часто люди просто не мають матеріальної можливості поїхати навіть до Польщі. Але багато людей з мого середо­вища у Львові нікуди не їдуть, бо їм це просто нецікаво».

До Берліна хлопець потрапив з Лондона. «За освітою я географ. Не міг знайти роботи у Львові, то переїхав до Києва. Працював у сфері автонавігації — розробки карт для автомобілістів. Потім запропонували роботу у Британії, переїхав туди. А вже з Британії потрапив у Берлін. Тут займаюсь дослідженнями змін клімату та водними ресурсами. Не знаю, де житиму далі, — своє майбутнє бачу у постійному русі, — каже Олесь. — В Україні намагаюсь бувати п’ять-шість разів на рік, переважно у Львові. Помічаю все більше розмежу­вання центрального Львова та спальних районів. Так, центр у нас дуже європейський, мені подобається, як він змінюється, але, наприклад, різниця між Сиховом і Троєщиною дуже маленька».

Олесь переконаний, Берлін — найкомфортніше місто для іноземців. А ще це одна з найбідніших європейських столиць, тому життя тут відносно дешеве. «За гроші, за які я наймав невеличку кімнатку у Британії, в Берліні можна винайняти нормальну квартиру. Двокімнатну квартиру можна винайняти за 400-600 євро. Недолік у тому, що тут нема хорошої роботи. Немає великих модерних підприємств, які би створювали нові робочі місця. Але це намагаються змінити — Берлін прагне стати столицею стартапів», — каже він. Утім, українцям, які тут лише навчаються і не мають роботи, навіть таке «дешеве» життя у Берліні — не по кишені. Тому багато хто живе не у самому Берліні а на околицях, де можна винайняти житло навіть за 100-200 євро. Наприклад, киянин Олексій Кисляк живе у Франкфурті-на-Одері і щодня близько години добирається до Берліна електричкою.