До Швейцарії далеко? Їдьмо до Словаччини

Попри те, що сусідня з Україною Словаччина — не Австрія чи Швейцарія, у цій країні ЄС, окрім розрекламованих Високих Татр, є чимало цікавих речей, які не дуже популяризовані в Україні, хоча подивитися їх приїжджає вся Європа. Про “родзинки” Словацької Республіки у рамках прес-туру Кошицьким та Пряшівським краями дізнавався кореспондент «ВЗ».

Центр Кошице — під охороною ЮНЕСКО

У центрі Кошице у будівлі старої єврейської школи нас зустрічає голова Словацько-європейської культурної асоціації FEMAN, уповноважений міста Кошице з розвитку транскордонного співробітництва Кошице-Ужгород Едуард Бураш. У своєму офісі пан Едуард ознайомлює нас із програмою і показує карту українсько-словацького винного шляху, який він розробив спільно із закарпатськими колегами. Маршрут називається Via Regia: сел. Середнє у Мукачівському районі Закарпаття — Ужгород — Міхаловце — Кошице — Пряшів — Спішська Капітула (Спішське Подградьє).

Далі йдемо старовинним і охайним центром цього другого за величиною після Братислави міста Словаччини до «Кунстхалл» — культурного осередку, який був створений на базі старого басейну спеціально до 2013 року. Саме Кошице було торік культурною столицею Європи. При вході до цієї дивної споруди стоїть інсталяція у вигляді поваленої огорожі, на якій виписано, де, коли і скільки людей у Європі було насильно переселено різного роду режимами. У самому кінці і напис про операцію «Вісла», під час якої у Польщі було переселено чимало українців.

З культурного центру йдемо на прийом до заступника мера Кошице Яна Якубова. З його слів дізнаємося, що у Кошице живе близько 220 тисяч чоловік. Центр міста та ще з десяток пам’яток перебувають під охороною ЮНЕСКО. Після минулого року, коли Кошице було Європейським центром культури, тут значно побільшало туристів.

«Після Майдану ставлення словаків до українців покращилося…»

Далі у тому ж центрі Кошице вирушаємо до чотиризіркового готелю Golden Royal та індійського SPA-центру Rasajana. Власник, який має тісні зв’язки з Україною та українцями, розповів, як підняв із руїн цю будівлю, а для спорудження SPA-центру у підвалі довелося власноруч копати землю і вивезти понад 200 вантажівок ґрунту. Зате тепер тут можна отримати понад десять різноманітних лікувальних і заспокійливих процедур.

Далі їдемо у Пряшів. Це місто є центром українства у Словаччині. Тут є кілька українських шкіл, кафедри української мови у місцевих вишах, де навчаються чимало українців. Пряшів значно менший за Кошице, тут живе менше 100 тисяч чоловік. Історична спадщина цент­ру цього міста збережена, як і в Кошице. Посеред центрального пішохідного проспекту стоїть собор Святого Миколи, вздовж проспекту ліхтарі з горщиками квітів, старовинні споруди у центрі відреставровані зі збереженням архітектури та стилю. На другому поверсі однієї з квартир проспекту у звичайній квартирі живе мер Пряшева. У нього з вікна вивішено словацький прапор.

У Пряшеві також розташоване Генеральне консульство України у Словацькій Республіці. Разом з нашим гідом Едуардом Бурашем заходимо у гості до Генконсула цієї установи Ольги Бенч. Пані Ольга представляє свій невеличкий колектив. Усі працівники консульства — вихідці із Західної України. Пані Ольга розповідає, що після кривавих подій в Україні на початку року ставлення словаків до України змінилося на краще. Мовляв, 90% словаків не цікавляться географією, тож думали, що Україна — це лише кілька міст Закарпаття: Ужгород, Мукачеве, Хуст, Тячів… Ольга Бенч розповіла історію, коли студенти одного з місцевих вишів на запитання, де розташований Львів, відповідали, що це — десь у Росії… Після цього пані консул провела екскурсію для кількох директорів шкіл Пряшева Києвом та іншими містами. Словаки були у захваті і від міст, і від людей.

Розчулила розповідь пані Ольги про те, як після загибелі людей на Майдані у Києві словаки приходили до консульства і запалювали на знак скорботи свічки.

Містечко, що зібрало мільйон осіб!

Зупиняємося у Спішському Подградьї у єпископському містечку, заснованому у XIV столітті. Тут кілька днів жив Папа Іван Павло ІІ. У цей період Спішська Капітула (так називається ця резиденція) зібрала рекордну для Словаччини кількість паломників — понад мільйон!

Нині Капітула перебуває під охороною ЮНЕСКО. В середині однієї з будівель облаштовано готель на близько 40 місць з однойменною назвою Kapіtula. В інших будівлях є кімнати для проведення різного роду семінарів та тренінгів. У комплексі є і старовинний храм Святої Алжбети (вона керувала цими околицями у сиву давнину), який щодня відвідують десятки туристів з усього світу. Є своє господарство, навіть свій єпископський цвинтар, який був зруйнований радянськими солдатами у часи Другої світової війни. Нині його відновлено і облагороджено. Однією з “род­зинок” Капітули є винний підвал, у якому проводять дегустації. Він на глибині понад шість метрів. За словами нашого гіда Едуарда Бураша, донедавна цей підвал був просто залитий бетоном. Це — справа рук тієї ж радянської влади. Під час розбетонування підвалу було знай­дено унікальні фрески з історичними написами. Деякі з них — ідентичні до тих, що є у винних підвалах села Середнє на закарпатській Ужгородщині. Ці підвали разом із закарпатськими якраз і утворюють міжнародний винний туристичний шлях… Про те, що у цьому єпископському містечку є готель, нині мало хто навіть зі словацьких туристів знає. Ціни на нічліг тут можна назвати символічними. Вони менші навіть за вартість апартаментів у найзанедбаніших готелях Закарпаття. З вікон «Капітули» відкриваються чудові краєвиди, тут можна годинами сидіти і милуватися пейзажами, замком, який височіє за кілометр-два звідси, і пити смачне місцеве вино або зварене тут пиво…

Спішський град — один із найбільших замків Європи

За кількадесят кілометрів від Пряшева, одразу після виїзду з тунелю на автобані, вид­ніються контури височенного Спішського граду. Він розташований за 150 кілометрів від українсько-словацького кордону, на висоті близько 200 метрів, і є пам’яткою Світової спадщини ЮНЕСКО. Фортеця є найбільшою у Словаччині і однією з найбільших у Європі. Розташований град у Спішському Подградьї, а територіально належить селу Жегра.

Вхід на замок коштує п’ять євро. Для нас, журналістів, у касі зробили виняток. У замку є чудовий музей історії, багато оглядових терас та вражаючі гвинтові сходи у стінах однієї з башень. Це — прохід на одну людину. До слова, людям із зайвою вагою сюди заходити не рекомендовано: можуть просто не пройти. Кому ж таки вдалося дістатися найвищої точки замку, перед ним відкриваються неймовірні краєвиди на десятки кілометрів…

З матеріалів, які вручають усім відвідувачам біля підніжжя замку, дізнаємося, що скелі, на яких розташований Спішський град, були населені ще понад 10 тисяч років тому. У Спішському Подградьї було знайдено фрагмент черепа людини, щоправда, він був втрачений під час Другої світової війни. На вершині пагорба, де розташований замок, знаходилося укріплене поселення цього кельтського племені.

1241 року територія Словаччини піддалася монголо-татарській навалі. Король Угорщини Бела IV, зазнавши поразки від монголів, втік під захист австрійського герцога

Фрідріха II, віддавши йому за допомогу проти монголів казну і частину земель. Однак до того встиг віддати наказ про зміцнення стін Спішського граду. Завдяки такій передбачливості в тому ж 1241 р. монголо-татари безуспішно простояли під стінами замку. За час існування, «град» мав з десяток різних господарів.

У 1961 р. Спішський град було оголошено Національною пам’яткою. У 1969 р. тут почалися серйозні археологічні дослідження, які тривали 10 років. У 1983 р. нижній двір замку було відкрито для відвідувань, а у 1993 р. замок було внесенодо списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.