Передплата 2024 ВЗ

Із золотом на шиї та кинджалом у булаві…

Чим запам’яталися інавгурації президентів України

30 квітня Центральна виборча комісія нарешті озвучила офіційні підсумки президентських виборів. Залишилося дочекатися, коли результати опублікують у «Голосі України» та «Урядовому кур’єрі» (обов'язкова процедура для їх «узаконення»), а далі — ухваленої у Верховній Раді постанови про дату і час інавгурації шостого президента України. Парламент має визначитися до кінця травня, аби вкластися у відведений законом «інавгураційний» термін (складення присяги новообраним президентом має відбутися до 3 червня включно). Поки офіційного рішення немає, азарт підігрівають букмекерські контори. Пропонують робити ставки не на дату, а на місце проведення інавгурації Володимира Зеленського. Варіанти — від Верховної Ради до «Олімпійського». Досі в історії українських президентів був лише один випадок, коли новообраний глава держави присягав не на урочистому засіданні ВР, а поза стінами парламенту. «ВЗ» пропонує читачам згадати, як відбувалися «посвяти» у президенти — від Леоніда Кравчука до Петра Порошенка.

Із радянською Конституцією і без президентського крісла

Інавгурацію першого прези­дента України Леоніда Кравчука готували поспіхом (урочистос­ті відбулися вже на четвертий день після виборів — 5 грудня 1991 року) і за принципом со­лянки. У депутатському «орг­комітеті» старалися привнести у сценарій якомога більше під­креслено державницького. Але без ноток радянщини все ж не обійшлося — починаючи від ще «червоної» Конституції, на якій присягав Леонід Макарович, і закінчуючи вітальними висту­пами з парламентської трибуни представників пролетаріату та інтелігенції.

Присягу (її текст відрізнявся від того, який згодом виголошу­ватимуть усі наступні президен­ти України) Кравчук промов­ляв без підглядання у папірець. Праву руку тримав на серці, ліву — на оформленому твердою па­літуркою тексті Акта проголо­шення Незалежності України та на Конституції УРСР у редак­ції 1978 року. Основний Закон незалежної України Верховна Рада ухвалить лише через п’ять років, тож вибору не було. Що­правда, «червону» Конституцію на церемонії «нейтралізували» Пересопницьким Євангелієм (ініціатором був тодішній нар­деп Роман Лубківський).

Відкривали «інавгурацій­не» засідання ВР «Молитвою за Україну» («Боже великий, єди­ний, нам Україну храни…») у ви­конанні хору імені Верьовки. Закриття ж відбулося вже під гімн, який на той час ще не був офіційно затверджений як дер­жавний.

Президентський статус Крав­чук отримав, а ось про спецкріс­ло для Гаранта у Верховній Раді організатори інавгурації не по­думали. Президент не розгубив­ся: після урочистостей зайняв своє вже насиджене місце у пар­ламентській президії (до обран­ня президентом Кравчук був го­ловою ВР). Та й зі спікерським кабінетом не одразу попрощав­ся, попри те, що парламент уже встиг обрати нового голову. На Банкову (президентський офіс вирішили облаштувати у будів­лі Ц К Компартії України) Кравчук перебрався лише через місяць.

Палацовий «переворот» Кучми

Перша заміна господаря го­ловного кабінету на Банковій відбулася достроково. На поза­чергових президентських вибо­рах переміг Леонід Кучма. З да­тою його «посвячення» теж не затягували: церемонія відбула­ся на дев’ятий день після голо­сування у другому турі — 19 лип­ня 1994 року.

Організаційно тодішня інав­гурація Кучми мало чим відріз­нялася від інавгурації Кравчука. Хіба що присягу Леонід І І скла­дав, тримаючи руку не на Кон­ституції (її розмістили на «козир­ку» парламентської трибуни), а на Пересопницькому Євангелії. Гімн виконував військовий ор­кестр — лише мелодію, без слів. А у ложі для іноземних гостей було велелюдніше, ніж попереднього разу, — не двоє дипломатів (на інавгурації Кравчу­ка були лише посли Канади та Польщі), а представники 14 за­кордонних делегацій.

Першого президента серед присутніх у сесійній залі ВР не було. Він зустрівся зі своїм на­ступником вже після парламент­ської «паради»: символічним ак­том передачі президентської влади стало рукостискання двох Леонідів на ґанку перед Маріїн­ським палацом.

Друга інавгурація Кучми (30 листопада 1999 року) від­бувалася з помпезностями — у під зав’язку заповненому па­лаці «Україна». Зміну декорацій з парламентської зали на «па­лацові» Кучма пояснював тим, що хоче запросити більше гос­тей, ніж може вмістити будівля під куполом. Але істинна причи­на була в іншому. Конфлікт між президентом та парламентом загострювався, ліва опозиція вирішила бойкотувати інавгура­цію, тож на Банковій вдалися до «палацового» сценарію, аби па­радну картину не зіпсували ка­дри з напівпорожньої сесійної зали Верховної Ради.

Заклопотані були не лише організатори церемонії, а й ювеліри, які отримали термі­нове замовлення на виготов­лення президентських клейно­дів — золотого колара, гербової печатки та булави. З останньою пов’язують зовсім не прези­дентську історію. Подейкують, що змайстрували булаву як по­дарунок для кримінального ав­торитета. Не просто так всере­дині її руків’я захований стилет (аби оголити сталевий кинджал, потрібно натиснути замаскова­ну смарагдом кнопку). Але, коли надійшло невідкладне замов­лення на президентські клейно­ди для інавгурації Кучми, булаву довелося «перепрофілювати», щоб у терміни вкластися.

Отримав «цеу» і Нацбанк — організувати до церемонії пар­тію срібних пам’ятних медалей з присвятою інавгурації. Їх вру­чали запрошеним на урочистос­ті гостям. Продовження бенкету відбувалося у Маріїнці. Тут гос­тей частували борщем та варе­никами з різноманітними начин­ками.

З парламенту на Майдан

Третій президент Віктор Ющенко у день своєї інавгура­ції з’явився на червоній доріж­ці перед парламентом у супро­воді дружини. На урочистості у ВР (23 січня 2005 року) прибу­ли обидва його попередники — і Кравчук, і Кучма. Серед інозем­них гостей були не лише офіцій­ні делегації, а й поважні «екси» — як колишні президенти Чехії та Польщі Вацлав Гавел і Лех Ва­ленса, екс-держсекретар США Колін Пауелл.

Наче під диктовку тодішньо­го спікера Володимира Литви­на, який, оголошуючи відкрит­тя урочистого засідання Ради, зробив неправильний наго­лос у слові «урочистий», помил­ку дружно повторювали і голо­ва Центрвиборчкому, й очільник Конституційного Суду, і сам Ющенко. В їхньому виконанні звучало «урОчисте», «урОчис­то».

Склавши присягу, Віктор Ан­дрійович перехрестився і поці­лував Конституцію та Пересо­пницьке Євангеліє. Те ж зробив і з булавою. Добре хоч до прези­дентського посвідчення губами не приклався, а одразу ж сховав у внутрішню кишеню піджака.

Друга частина інавгурації проходила на Майдані, пома­ранчеві барви якого (від пра­порів до символічних стрічок, шарфів та краваток) нагадували про буремні події, у фіналі яких президентські вибори в Україні вперше відбувалися у три тури: обурені фальсифікаціями укра­їнці стали на захист свого вибо­ру.

На сцену Майдану Віктор Ющенко вийшов з дружиною, дітьми та онуками. Своє звер­нення до народу закінчив гас­лом «Слава Україні!». Що­правда, тоді воно ще не було настільки звичним, як нині, тож багатотисячне «Героям слава!» у відповідь Майданом не проко­тилося. Люди просто скандува­ли «Ющенко!», поки президент відпускав з рук у небо білого го­луба з пов’язаною на лапку по­маранчевою стрічкою.

«ВиДВЕРІння» Януковича

Через п’ять років, 25 лютого 2010-го, Віктор Янукович, чиїй «ківаловській» перемозі зава­див перший Майдан, таки отри­мав президентську булаву. З настановами і молитвою Мос­ковського патріарха Кіріла, який спеціально прибув до Києва, аби провести молебень, а точ­ніше — прийняти чолобитну від Януковича у Києво-Печерській лаврі.

Отримавши благословення від головного путінського попа, «проФФесор» поїхав складати присягу у Верховній Раді. Але вже на порозі будівлі під купо­лом оконфузився: просто перед його носом почали зачинятися масивні вхідні двері (знак, од­наче!). Ситуацію довелося ря­тувати почесним вартовим, які кинулися відчиняти перед Яну­ковичем вхід у парламентську «світлицю».

Далі на «кірілопомазаного» чекало те, чого перед своєю другою інавгурацією так боявся Кучма, — величезна «залисина» у сесійній залі. Численна фракція БЮТ у повному складі бойкоту­вала інавгураційне засідання ВР (демонструючи своє «фе» пере­можцю виборів, який у другому турі обійшов Юлію Тимошенко на 3,5%). Не з’явився на урочис­тостях і Кравчук (мабуть, теж на знак солідарності з Тимошенко, довіреною особою якої був на тодішніх президентських пере­гонах). З президентів-попере­дників був лише Кучма. Ющенко зустрівся з Януковичем вже піс­ля інавгурації — у робочому ка­бінеті на Банковій. Передавши «віртуальні ключі», попрощався словами: «Вікторе Федоровичу, Україна — понад усе». Ось тіль­ки «проФФесор» так розпоря­дився тією настановою, що че­рез чотири роки втікав з країни — з прокльонами і заплямовани­ми кров’ю руками.

І президентом став, і дідом

На урочистостях під купо­лом з нагоди інавгурації п’ятого президента України було стіль­ки гостей, що навіть для жур­налістів місця не знайшло­ся. Лише іноземних делегацій — півсотні. Президент Білору­сі Олександр Лукашенко при­їхав із молодшим спадкоєм­цем. Серед запрошених були колишні очільники Польщі і Гру­зії Олександр Кваснєвський та Михайло Саакашвілі. Приїхали і рідні Порошенка — батько, дру­жина, молодший син Михайло. У старшого сина, Олексія, була інша невідкладна справа — у по­логовому будинку (вже на при­йомі у Мистецькому арсеналі президент сповістив, що у день інавгурації вперше став діду­сем).

На урочистому засіданні ВР минулося без ляпів і казусів. Але перед цим неприємність таки трапилася. Коли Порошен­ко йшов до ВР червоною доріж­кою, караульному з почесної варти стало погано (чи то пе­рехвилювався, чи спека далася взнаки). Хлопець впустив зброю і почав падати. Хтось угледів у цьому знак. Точніше — різні знаки. Одні трактували те, що сталося, як провидіння, що за президентства Порошенка за­кінчиться війна. Інші — з точніс­тю до навпаки: падіння солда­та, казали, нічого хорошого не віщує.

Вже після інавгурації, вихо­дячи з парламенту, Порошенко підійшов до вартового на вхо­ді — запитати про його самопо­чуття. Але виявилося, що це був інший караульний (хлопця, який знепритомнів, замінили).

Схожі новини