З баночкою сечі – до райцентру, за 26 кілометрів...

Дунаїв — віддалене село Перемишлянського району. До Львова — 75 кілометрів. Ніби небагато. Але дорога після Перемишлян — яма на ямі. Взимку «швидка» до села буде їхати більше години... Колись Дунаїв був славним містом, що мало Магдебурзьке право. Історія багата, та сьогодення бідне. Люди у селі не мають постійної роботи. Усі споруди колишнього колгоспу імені залізного Фелікса Дзержинського розібрали по цеглинці, усе металеве здали на металобрухт і пропили. У селі жодного фермера. Молодь тікає хто куди. Нині село занепадає на очах, перетворюється на хутір...

Колись і Дунаївська дільнична лікарня мала добру репутацію, гриміла на весь район. Були такі часи, коли тут було розгорнуто 30-50 ліжок. Лікарня мала велике підсобне господарство. На двох гектарах вирощували різну городину, щедро родив лікарняний сад, робили сушку. Тримали різну живність, був ставок з рибою... Милували око пурпурові троянди. Не було проблем з ліками. Колишня медсестра Лідія Колісник згадувала: «У мене шафа тріщала від пігулок...»

Для лікарні, яка обслуговує сім сіл, чимало зробив свого часу відомий бізнесмен Петро Писарчук, який родом із сусідніх Чемеринець. На капітальний ремонт він витратив понад 700 тисяч гривень. Кілька років поспіль до лікарні завозили з ринку «Південний» м’ясні продукти, цукор і олію. Непогано почувалася лікарня на балансі сільської ради. Коли лікарню від сільради забрали, почався її занепад... При штаті 20 осіб і 15 ліжках в окремі дні в лікарні лежить 2-3 особи, переважно людей похилого віку, які лягають заради недорогих уколів, спокою і хоча б якогось харчування. Цілком зрозуміло — це не раціональне використання державних коштів. Запитував у багатьох селян: «Чому не лікуєтесь у своїй лікарні?» Відповіді чув різні. Немає належного діагностичного і лікувального обладнання. Немає у стаціонарі постійного лікаря-терапевта (щоправда, є сімейний лікар, який приїздить із сусіднього села і працює до 17 години). Немає лаборанта. Не так давно пішла на пенсію лаборант біохімічної лабораторії Марія Галушка. Заміни їй немає. Щоб здати, для прикладу, аналіз сечі, треба їхати з тією баночкою до Перемишлян, за 26 кілометрів...

Біди Дунаївської лікарні наклалися на гарячкове бажання Міністерства охорони здоров’я реформувати галузь за неухильного урізання бюджету на медичну допомогу. Уся «реформа» зводиться до оптимізації медичних закладів, а простіше — до скорочення ліжко-місць і закриття «неперспективних» лікарень.

Нависла така загроза і над Дунаївською дільничною лікарнею. Не через злий умисел чи бажання нашкодити селянам, а з огляду на катастрофічний брак коштів, у районі надумали перепрофілювати лікарню. Задум наразі такий: амбулаторію перетворити на поліклінічне відділення, відкривши у ньому так званий денний стаціонар на п’ять ліжок. Натомість усі палати і всі ліжка діючого стаціонару віддати під стаціонарну установу для соціального обслуговування одиноких. Це може бути притулок для 40 людей. У селі всі чомусь називають такі установи «дєтдом»...

Дізнавшись про ці наміри, дунаївці вдарили на сполох. Вони не розуміють хитромудрих слів «оптимізація», «перепрофілювання». Для них «оптимізація» те саме, що «ліквідація»... Вирішили твердо: не дамо різати по живому... Скликали у клубі схід села. До Дунаєва прибули голова районної ради Роман Андрусишин, головний лікар Центральної районної лікарні Богдан Лівий, начальник управління праці і соціального захисту райдержадміністрації Микола Сайко.

Першим взяв слово Роман Андрусишин. Деякий час його ніхто у залі не хотів слухати. Емоції зашкалювали.

— Не дасте нам слова сказати — ми заберемося і поїдемо. Ми приїхали послухати вас, але і ви нас послухайте. Криком нічого не вирішимо!

— А нам немає чого з вами вирішувати — лікарню не дамо закрити!

Найбільш активно пішли у наступ на районний «десант» сільські активісти — бібліотекар Марія Нагірна, завідувачка клубом Марія Строган, вчителька Леся Качмар, колишня знатна ланкова Любов Баліцька.

Ідею відкриття денного стаціонару замість повноцінної лікарні дунаївці рознесли в пух і прах. Колись саме у Львові з’явилися перші у Радянському Союзі денні стаціонари при поліклініках. У містах це прижилося. Прийшов раненько, прийняв крапельницю чи укол, полежав на ліжку годинку-другу, сів на трамвайчик — і додому... Але село — то не місто. Ось що говорила на сході села Лариса Мельник, вчителька Дунаївської СШ: «Уявіть собі Дунаїв чи довколишні села за 5-7 кілометрів від лікарні. Зима, мороз, заметені дороги. Пришкандибала якась старенька (переважно такі і лишилися по селах) з температурою під 40. Як ввечері після закриття денного стаціонару добратися до хати за кілька кілометрів?». Питання без відповіді.

Завідувач управління праці і соціального захисту Микола Сайко намагався переконати селян у тому, що притулок для самотніх людей — це більше благо, аніж повноцінна лікарня. Микола Васильович запропонував групі жителів села, скориставшись його транспортом, відвідати село Кореличі, де замість неврологічного відділення Перемишлянської лікарні кілька років тому відкрили стаціонарну установу для соціального обслуговування одиноких: «У нас повне державне утримання, медичне обслуговування, там все у килимах, чотириразове харчування на день за 28 гривень (у лікарнях 5-10 гривень), лежачим три рази на день міняють памперси...». Дунаївці їхати в Кореличі на екскурсію не захотіли... Мовляв, селяни — люди побожні, і діти кидають все у містах, щоб доглядати у селі стареньких батьків. Хтось запитав у Романа Андрусишина: « А ви хотіли би на старість років опинитися у такому притулку?» На це пан Роман відповів: «У мене четверо дітей. Сподіваюся, вони мене доглянуть. На крайній випадок — із задоволенням піду у притулок Миколи Сайка...»

Не могли піти проти волі людей голова сільради Петро Мартиняк, головний лікар дільничної лікарні Борис Вінярський (люди йому плескали після виступу). Схоже на те, що наразі селяни свою лікарню відстояли. Дунаївці дали зрозуміти районному керівництву, що налаштовані войовниче. «Якщо винесете питання про закриття лікарні на сесію райради — заблокуємо сесію, перекриємо дорогу, підемо на Київ...»

Головний лікар районної лікарні Богдан Лівий пообіцяв, що хоча б раз на тиждень у літні місяці (коли менше навантаження у районній лікарні) з Перемишлян буде приїздити лаборантка для прийому аналізів. Щодо постійного лікаря-терапевта, то буде продовжувати пошуки, давати оголошення, але необхідною умовою є забезпечення його житлом громадою села.

На сільському сході говорили не лише про лікарню. Керівництво Ощадбанку вирішило закрити у селі ощадну касу. Для села то буде велика біда. Люди отримують тут зарплати, пенсії, субсидії готівкою на придбання дров, газових балонів. Оформлює субсидії тим, хто не може цього зробити самостійно, секретар сільради Марія Кебало, хоча це не входить у її службові обов’язки.

І ще одне, більш глобальне питання обговорювали на сході села. Йдеться про так зване добровільне об’єднання сіл в укрупнені територіальні громади. Дунаївська сільрада має усі підстави претендувати на центр такої громади.

Сільрада є однією з кращих у районі. Дунаїв надається для цього географічно. Саме для повноцінного центру Дунаївської територіальної громади і треба зберегти лікарню. Але Кабмін вирішив, що у Перемишлянському районі має бути лише дві територіальні громади — Перемишлянська і Бібрська зі своїми органами влади і управління. Виходить, з Києва видніше... Ось тобі і «добровільність», ось тобі «децентралізація»... Одне слово — профанація!

Фото з архіву «ВЗ»