Воював проти нацистів у двох арміях

9 травня для Петра Пруса із села Перемилівка Млинівського району, що на Рівненщині, – одне з найдорожчих свят. Бо він воював. Жакет з нагородами давно наготований. А з ним – і згадки. Як ще за Польщі «жолнєжом» форсував Віслу, відступаючи перед нацистами, і як уже за «совєтів» зустрічав Перемогу в Австрії. Українець боровся проти німецького нацизму у двох арміях — польській і радянській.

На фронт пішов з Польщі, а повернувся до СРСР...

Петрові Яковичу – 99 літ. Але в очах немає втоми, вони світяться життям. Усмішка, що раз по раз вигулькує з-під колоритних вусів, підтверджує: дідусь вміє радіти кожному дню. Ще рік тому, кажуть, сам сокиркою дрова рубав! Тепер не подужає такої праці, але собі раду ще непогано дає.

Поруч із татом – дочка Олена, його надійна підтримка й опора. Здається, про батькове життя вона знає геть усе, до найменшої деталі. І коли спогад Петра Яковича десь заблудиться (бо ж які літа!), залюбки підкаже якусь деталь. І дідусь продовжує розповідь про далекі довоєнні та повоєнні роки, наче це було вчора.

Родина Прусів приїхала у Перемилівку з іншого села, аби найнятися на службу до пана-поляка (тоді тут була Польща). Так і зосталися. У батьків було шестеро дітей. За добру працю сім’я заробила на два гектари своєї землі – купили ділянку і побудувалися. Петро закінчив чотири класи польської школи й пішов до армії (служив у місті Рівному). Згадує, що вже мав звільнятися додому, аж тут, у 1939-му, німці напали на Польщу. Тож з Рівного Петро Якович прямісінько потрапив на фронт, у місто Гарволін. Скільки місяців воював, достеменно не пам’ятає, бо німці швидко наступали... — Німець гнав нас до Вісли. Наступав такими великими машинами, шо дерева вернулися, – при цій згадці дідусь аж примружився. – А ми бігли, тікали. Коб ви бачили, шо там людей погибло – страшна сила.

Перебравшись на східний берег Вісли, Петро Якович побачив на березі чийсь френч – накинув. З води виловив чужу пілотку. А черевиків так і не вдалося знайти, тож босоніж добирався аж на Волинь, до міста Ковеля (пройшов кількасот кілометрів). Воно вже в той час було потужним залізничним вузлом. На рейках стояли товарняки з провізією і одягом, які Польща відправляла на фронт. Петро Якович не розгубився: в одному вагоні знайшов нову білизну, в іншому – черевики. Переодягнувся, нарешті взувся. А ще прихопив зі собою дві пачки кави (як відчував, що згодиться, – пізніше віддав їх полякам, аби не затримали) – і рушив додому. Добрався до Перемилівки, а там уже… Радянський Союз.

Нагорода знайшла героя через 60 літ

Удома Петро Якович не засидівся, бо невдовзі його знову покликали на фронт. Тепер вже воювати на боці Радянської Армії.

— О, скажу вам, як нас тоді брали служити. Село «совєти» окружили, нас в клуню зігнали, й все, кажуть, будете воювати. Звідти хтіли зразу на станцію залізничну відправити – і в Росію. Тоді за нас староста вступився. Просить совєцького начальника: «Пустіть хлопців додому хліба взяти». А нам одна думка: як би з родиною проститися. «Распишитесь за каждого!» – буркнув той, але дозволив. Якби тієї ночі хто втік, старосту розстріляли б. Прийшли всі…

Так Петро Якович опинився в Орловську (Забайкалля, Росія). Він багато де воював. Спочатку – в Росії, згодом у Фінляндії, Румунії, Угорщині. Гордиться, що служив на 3-му Українському фронті під командуванням генерала Федора Толбухіна. Запевняє: бойового духу не бракувало. А от харчів… Згадує, як солдати голодували, як хустинками накривали купочки сухарів і «в темну» вибирали, яка кому дістанеться. Щоб потім ніхто ні на кого не ображався, що меншу жменьку отримав...

Говоримо про різне. Сльоза з’являється при згадці про загиблих побратимів і про тих, з ким пліч-о-пліч вдалося дійти до Перемоги.

— А пам’ятаєте, де почули, що кінець війні? – випитую у ветерана.

— В Австрії. Як оголосили, я такий став радий, що живий, що здоровий! Богу подякував. І зараз молюся кожен день, щоб в Україні війна скінчилася – хай Господь ту біду одвертає. Бо нема нічого страшнішого.

Ось так наш фронтовик пройшов фактично усю Другу світову війну – від 1 вересня 1939 року до 9 травня 1945-го. Потім ще рік у Румунії служив – полонених охороняв і «міни збирав» (розміновував поля). Скільки там, уже в мирний час, товаришів полягло... А Петра Яковича і тоді біда минула. Він справді щасливчик, адже за усю війну не мав жодного (!) поранення. Питаю, чи знає якийсь секрет – може, нині нашим хлопцям на сході в пригоді стане?

— Мій секрет – Бог. Усю війну мав при собі дерев’яну іконку, що мати дала. Вона мене й зберегла.

Що вже дружина Віра раділа, коли з фронту живим та цілим повернувся її Петрусь, й не передати. Бо ж в селі не одна жінка залишилася вдовою, а їй так пощастило. Прожили Пруси в парі душа в душу. Разом і діток виховували (п’ятьох синів та дочок), і в сільському театрі грали, і в колгоспі трудилися. Петро Якович віддав йому 47 літ і має за свою працю дуже багато трудових нагород. Вони тихенько подзенькують на святковому жакеті ветерана в унісон з медалями фронтовими. Серед них особливо полискує «найсвіжіша» нагорода, яку Петро Якович отримав наприкінці 90-х років – медаль на честь 60-річчя визволення Польщі (разом зі званням «ветеран Війська Польського»). То вже донька Олена добилася. Якось почула по радіо, що поляки по всіх країнах розшукують вояків, які в часи війни воювали у польській армії, — аби вшанувати. Підняла кілька архівів, поки добилася записів, які підтверджували батьків статус. Запитами штурмувала консульства та посольства – і нарешті тата знайшла ця поважна, заслужена нагорода.

9 травня у Перемилівці відбудеться традиційний концерт з нагоди Дня Перемоги. Хоч ветеранів, які пройшли війну, серед живих залишилося лише четверо. Петро Якович знає, що вже зранечку матиме гостей – як завжди, першим прийде привітати його сільський голова Василь Харкевич. Знову будуть спогади і слова вдячності. Прийміть і від нас низький уклін!