«Лежу під обстрілом, а від дружини SMS: «Де ти є?»

Повернувшись до рідного міста, начальник міліції Львівщини Дмитро Загарія доліковує отримані під Дебальцевим поранення у відомчій лікарні. Відпочити від відрядження, яке виявилося смертельно небезпечним, йому не дають. Поки Дмитро Дмитрович проходить медичні процедури, під його палатою вишикувалася черга відвідувачів. Хтось із колег приніс дефіцитні ліки, хтось прийшов особисто засвідчити підтримку, у когось горять службові справи... Проте Дмитро Загарія знайшов час, щоб розповісти кореспонденту “ВЗ” про те, як ледь не загинув на так званому Дебальцівському виступі. Його скупа розповідь суттєво відрізнялася від повідомлення речників МВС...

Начальник ГУ МВСУ у Львівській області полковник Дмитро Загарія неодноразово виїжджав в зону АТО, аби особисто переконатися, що його підлеглі, бійці міліцейського спецбатальйону “Львів” та інших підрозділів, нормально харчуються, забезпечені всім необхідним. Крайня (не люблять офіцери слова “остання”) поїздка була незапланованою. Почувши, що під Дебальцевим почалися запеклі бої, полковник вирішив, що мусить бути поруч із підлеглими, отож відпросився у керівництва на тиждень у відрядження.

“Планував побувати в усіх місцях, де несуть службу наші міліціонери — у Краматорську, Дебальцевому, Маріуполі, станиці Луганській, — розповідає Дмитро Загарія. — 10 лютого виїхав з Краматорська до Миронівського блокпоста. Вивчив обстановку й зустрівся з офіцерами УВБ (управління внутрішньої безпеки) МВС. Вони сказали, що можна проїхати до Дебальцевого. Поїхали на двох автомобілях. У першій машині їхали учотирьох. За кермо сів комбат “Львова” Ігор Вольський. Пасажирські сидіння зайняли я, офіцер УВБ УМВС на Донецькій залізниці Дмитро Терновий і співробітник УВБ МВС. За нами вирушив автомобіль із групою співробітників УВБ МВС...”.

Від Миронівського блокпоста автомобілі з міліцейським керівництвом проїхали в напрямку до Дебальцевого сім-вісім кілометрів. Несподівано перший автомобіль підірвався на фугасі. Трасу одразу почали обстрілювати. “Машина ніби злетіла, — згадує ті секунди Дмитро Дмитрович. — Приземлилася й впала на бік. Відчув удар у голову справа, на кілька секунд знепритомнів. Коли прийшов до тями, було відчуття, ніби очі у мене вилетіли з орбіт. Кров заливала обличчя, нічого не бачив, ногу чимось притиснуло. Заніміли поранені плече та рука. Запитав: “Є хто живий?”. Офіцер УВБ відгукнувся: “Я живий...”. Вольський лежав під кермом та стогнав. Співробітника УВБ Донецької залізниці Дмитра Тернового викинуло з автомобіля. Оцінивши ситуацію, наказав офіцерові УВБ, який, здається, не був пораненим: “Вилазь та відходь! Нам — кранти!” Він побіг...”

Через три-чотири хвилини Дмитро Загарія спромігся вилізти з автомобіля та витяг із нього комбата Вольського. Відповзли на узбіччя дороги, снігом витерли кров, яка заливала очі, приготували зброю до бою. Почався такий щільний обстріл, що голів не могли підняти. “Десь через півгодини, — неквапливо, ніби знову переживаючи ці страшні хвилини, розповідає Дмитро Дмитрович, — я підповз до Дмитра Тернового. Терновий лежав без тями та помирав. Вибухом йому відірвало ногу, стікав кров’ю. Взяв його за комір бушлата, затягнув на узбіччя, де ми ховалися. У Вольського також були кепські справи — він зламав ногу, травмував око, голова була розбита. Я спробував зв’язатися з нашими мобільним телефоном, та зв’язку не було. Тоді почав розсилати SMS-ки — “всі поранені, перебуває­мо за 5-6 кілометрів від блок-поста...”.

Поранені офіцери лежали під обстрілом на снігу від 13-ї до 15-ї години. Було сім-вісім градусів морозу. Знесилені люди почали замерзати. Дмитро Загарія ще раз поповз до автомобіля, витяг з нього маскхалати, розірвав їх і перев’язав як міг рани комбата, з яких продовжувала сочитися кров. Вольський, вважаючи, що з переламаною ногою йому з-під обстрілу не вийти, кілька разів умовляв Дмитра Загарію кинути його та рятуватися самому. У відповідь чув: “Така, друже, нам доля випала. Будемо добиратися до своїх разом...”.

Ворожий вогонь продовжував звужуватися навколо поранених офіцерів. Коли кулеметні черги почали лунати над головами, Дмитро Загарія, розуміючи, що двох не витягне, прийняв важке рішення: спробувати пробратися до своїх із комбатом. На той час Дмитро Терновий ознак життя не подавав... Удвох Загарія та Вольський проповзли близько двохсот метрів і побачили автомобіль, яким за ними їхали офіцери УВБ. Ймовірно, водій машини, побачивши, що передній автомобіль підірвався, спробував повернути назад на швидкості, від чого автомобіль викинуло на узбіччя. У його салоні нікого не було. В середині покинутого автомобіля Загарія знайшов матрац, чому дуже зрадів. Поклав його під Вольського та затяг товариша в ліс. Бо вогонь став настільки щільним, що рухатися було неможливо. У лісі пролежали до 18-ї години, відчуваючи, що замерзають...

Коли настала темрява, полковник Загарія запропонував комбату спробувати вибиратися із засідки. Удвох вийшли на трасу та пішли в напрямку до блок-поста. Спочатку Ігор Вольський намагався скакати на одній нозі, використовуючи автомат як милицю. Коли знесилів, його потягнув на плечах Дмитро Загарія. Останні сотні метрів офіцери проповзли. Пізніше їх назвуть везунчиками. Бо траса, якою вони рухалися, була замінована. Пораненим чудом вдалося не підірватися.

Через чотири кілометри “дороги смерті” офіцери доповзли до армійського блокпоста. Солдати затягнули їх у капонір, викликали “швидку”. Хвилин через двадцять на блокпост за міліціонерами приїхала “таблетка” (санітарний автомобіль УАЗ). “Вольський лежав на ношах, я сидів поруч, — згадує Дмитро Дмитрович. — Проїхали близько 400 метрів і... автомобіль “швидкої” підірвався на міні! Водій і фельдшер встигли вискочити, двері салону заклинило. Нас спромоглися витяги та викликали другу “швидку”. Десь о другій годині ночі ми були в Ізюмі...”

Удома і стіни лікують. Отож, як тільки дозволили лікарі, полковник Дмитро Загарія і капітан Ігор Вольський на реанімобілі повернулися до Львова. Полковник Загарія відновлює сили у міліцейській лікарні, комбата Вольського лікують в обласній клінічній лікарні. З’ясувалося, що у капітана подвійний перелом ноги. Йому, мабуть, доведеться оперувати око, в якому застряг уламок скла.

Згадуючи про своє відрядження, Дмитро Загарія зізнається, що тоді, під обстрілом на нічній трасі, вважав, що додому не судилося повернутися. Несподівано отримав SMS від дружини, яка щось відчула: “Де ти є?”. Відповів: “Поки що все нормально” та почав планувати відхід...

Коли Дмитро Загарія та Ігор Вольський вже були у безпеці, з-під Дебальцевого надійшла сумна звістка: 12 лютого в запеклих боях загинули ще двоє бійців спецбатальйону міліції “Львів”.