«Стіна на кордоні з Росією була б не зайвою…»

Будівля Чернігівського прикордонного загону нагадує фортецю: усі підступи контролюються озброєними бійцями, у стратегічно важливих місцях створено вогневі точки. Ці укріплення з’явилися ще взимку, коли прикордонники остерігалися захоплення своєї частини майданівцями. Тепер перед ними інша загроза, набагато суворіша. З обговорення цієї небезпеки ми і почали розмову з начальником Чернігівського прикордонного загону полковником Олександром Птицею (на фото).

— Чи не може на Чернігівщині повторитися ситуація, яка сталася на прикордонних заставах на Донеччині та Луганщині — засилання диверсантів, переправлення бронетехніки?

— Російська агресія цілком ймовірна, тому максимально зміцнили кордон. Потужно доозброїли наш загін та забезпечили його боєприпасами. І набоїв, і зброї вистачить для тривалого опору ворогові. Призвали чимало військових фахівців, які значно посилили наші лави. Начальник Північного регіонального управління зосередив свої резерви на ділянці саме нашого загону. Готуємося до серйозної протидії будь-якій збройній агресії.

— Чи достатньо у вас бронетехніки?

— 1 серпня 2003 року прикордонні війська на вимогу країн Євросоюзу та США було трансформовано у Державну прикордонну службу України. Власне тоді з військ ми перетворилися фактично на орган поліцейського типу. Це було умовою наших західних партнерів, які були готові допомагати нам, якщо відбудеться певна демілітаризація прикордонних військ, і ми станемо службою європейського зразка. На Заході вже давно ніхто не обороняє кордони: прикордонники захищають їх лише від економічних злочинців. Коли ми стали такою поліцейською службою, були змушені позбутися, зокрема, й бронетехніки. Кілька одиниць залишилося у резерві голови Державної прикордонної служби та начальників регіональних управлінь. Решту ми віддали. Зараз у нас немає нічого важчого від протитанкових гранатометів. А час показує, що бронетехніка не була б зайвою.

— Яким чином без усього цього ви плануєте обороняти кордон?

— Неподалік кордону у координації з нами перебуває тактична група Збройних сил України. Вона певним чином компенсує нестачу у нас важкого озброєн­ня. Також ми запровадили несення служби за допомогою так званої маневреної оборони. Мобільні групи у складі двох снайперів, слідопита й лікаря-санітара на п’ять-сім днів зникають у прикордонній смузі. Вони є незалежними одна від одної та від бази. Ці групи можуть протистояти невеликим розвідгрупам противника, можуть завдавати точкових ударів ворожим колонам, виводити противника на мінні поля. У нас переважно служать місцеві жителі, які знають у цих лісах кожну стежку. Вони можуть завдавати чимало проблем ворогові… Проте ми хотіли б, щоб не вийшло так, як у Луганському прикордонному загоні, який оборонявся дві доби, даремно чекаючи на підмогу. Одні підрозділи були надто далеко, інші — не могли покинути своїх позицій. Самотужки прикордонна служба не зможе довго протистояти регулярним російським військам.

— Чи змінилися стосунки з російськими прикордонниками?

— Дружніми, якими вони були до війни, їх уже не назвеш. Ці стосунки зведені до робочих: так чи інакше зобов’язані спілкуватися одні з одними. З боку Росії до нас весь час надходили лише проблеми: колись — у вигляді нелегальних мігрантів з країн Третього світу, тепер — у вигляді провокаторів, які намагаються дестабілізувати обстановку на сході України. З Євросоюзу натомість ми весь час отримували лише допомогу. Звідти до нас безоплатно надходили спеціальні плавзасоби, квадрацикли, автомобілі, мотоцикли, снігоходи, радіостанції, системи відео­спостереження, прилади нічного бачення, тепловізори, системи радіаційного контролю.

— З якими провокаціями на російсько-українському кордоні ви зіткнулися протягом останніх місяців?

— Відвертих провокацій не було. Ми не фіксували порушення кордону військовими Російської Федерації, не фіксували порушення повітряного простору. Однак ми неодноразово зауважували російську бронетехніку, зокрема й танки, за 5-20 метрів від лінії державного кордону. Лише на наші термінові запити з російського боку надходили повідомлення про «чергові планові навчання». Хоча, згідно з обопільними домовленостями, росіяни мали б повідомляти про такі навчання завчасно. Також ми фіксували спільно з підрозділами Збройних сил України поодинокі випадки польотів безпілотних літальних апаратів невідомого походження на відстань 2 км від кордону у глиб української території. Ймовірно, росіяни вивчали вогневі позиції та місця дислокації Збройних сил України. Були й випадки роздачі на пунктах пропуску громадянам Російської Федерації георгіївських стрічок.

— Чи траплялося затримувати ймовірних терористів?

— Так, на залізничному напрямку було затримано чимало підозрілих осіб, які везли палиці, балаклави, великі суми грошей і при цьому не могли зв’язно розповісти, куди саме вони їдуть. Усім таким особам було заборонено в’їзд на територію України на три роки. Деяких ми передавали до СБУ.

— Чи не спостерігається збільшення трафіку на вашій ділянці кордону через закриття пунктів пропуску з Російською Федерацією на Донбасі?

— На Донбасі неспокійно вже не один місяць. І функціонування пунктів пропуску там вже давно здійснюється у бойовому режимі. Проте поки що говорити про різке збільшення пасажиропотоку на нашій ділянці не доводиться. Рух через кордон на нашій ділянці зменшився приблизно удвічі, якщо порівнювати його з аналогічним періодом минулого року. Росіян, які раніше приїжджали на відпочинок до України, стало набагато менше. Щодня ми пропускаємо на територію України близько сотні громадян Російської Федерації, третина з яких — діти, 10% — водії-далекобійники, а інші — батьки, які везуть дітей до родичів.

— Ми довідалися про проб­леми охорони кордону на Донбасі надто пізно, щоби кардинально щось змінити. А які проблеми є на вашій дільниці?

— Охороняти ділянку кордону протяжністю 70 км підрозділом у 150 осіб реально, а обороняти — ні. Якщо перед нами ставлять завдання не тільки охорони, а й оборони кордону, то нам потрібні додатково люди й відповідне озброєння… Однак зауважу, що кордон у донецьких степах та у чернігівських лісах — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. На Донеччині, щоб перетнути кордон, не треба прив’язуватися до пунктів пропуску. А у нас дуже важко пройти деінде. На Чернігівщині природною перепоною для перетину кордону є ліси та болота. Тут не можна прорватися на будь-якому напрямку, як на Донбасі. Зі 180 км чернігівської ділянки кордону лише близько 80 км сухопутної ділянки. Решта є практично непрохідною для військової техніки. Треба спочатку осушити болото та вирубати ліс, щоби прорватися. У цих місцях природа — за нас! Треба також зауважити, що серед місцевих жителів немає проросійських настроїв.

— Чи допомагають в охороні кордону місцеві жителі?

— Чернігівська Самооборона об’єднала зусилля з охорони кордону з нами та з підрозділами МВС. А коли на блокпості є представник громадського формування, відпадають усі непотрібні запитання. Усі розуміють: ми охороняємо своїх. Держава має звернути більше уваги на місцевих жителів, враховуючи, наприклад, досвід Польщі. Там кожен місцевий зобов’язаний повідомити прикордонника про появу невідомого. Якщо цього не зробив, можуть прийняти рішення про його примусове переселення у глиб країни. Хочеш жити на кордоні, допомагай прикордонникам, це — закон.

— Що скажете про матеріа­льне забезпечення прикордонників?

— Воно, на жаль, залишає бажати кращого. Мінімальна зарплата прикордонника-контракт­ника — 1500 гривень на місяць, максимальна — близько 3 000 гривень. Підвищення зарплат у структурах Міноборони нас не торкнулося. Це питання набуло особливої актуальності зараз, коли можливе повноцінне військове вторгнення з боку Росії.

— Оцініть пропозицію Ігоря Коломойського побудувати стіну на кордоні між Росією та Україною…

— Це добра пропозиція: стіна буде не зайвою, особливо на Донбасі. Протитанкові рови, які були вчасно вириті уздовж російсько-українського кордону на Донеччині, звели до мінімуму можливості прориву. На Луганщині таких ровів не викопали, і негативні наслідки цього прикордонники пожинають зараз. Але також мушу зазначити, що однієї стіни замало. Потрібно створити цілу систему, яка б унеможливлювала незаконний перетин кордону. Потрібні дороги вздовж цієї стіни, якими б могли пересуватися прикордонники, здійснюючи патрулювання. Потрібні системи відео­спостереження та сигналізації, потрібен досить великий штат ІТ-спеціалістів, які будуть обслуговувати ці системи. Це все значні кошти, але якщо потрібен суцільний контроль кордону, то, мабуть, треба їх витрачати.

— Які законодавчі зміни щодо кордону треба провести?

— Думаю, варто зайнятися питанням відведення земель під прикордонну інфраструктуру. В ейфорії незалежності держава розпаювала все: землі лісгоспів, резервів, заказників. Щоб надійно захистити кордон, нам треба десь розмістити інфраструктуру. А виходить так, що усі землі, котрі впритул примикають до кордону, належать тим чи іншим людям та організаціям. Нам десь треба поставити спостережну вежу, десь — позицію для тепловізора, десь треба побудувати вертолітний майданчик. За час моєї роботи на кордоні був такий випадок: на західному кордоні завели карну справу за те, що прикордонники начебто знищували зелені насадження на землях, які належали конкретним людям. А насправді прикордонники чистили ділянку вздовж кордону, яка надто заросла. Наразі ми працюємо у цьому напрямі лише завдяки розумінню голів сільрад…