«Наступного разу поїду додому або в цинку, або з перемогою...»

Їду дорогами Харківщини в напрямку Донеччини на один із українських пунктів пропуску на кордоні Донецької та Ростовської областей в зоні проведення АТО. Мою увагу привертає величезний прапор України, що об’єднує два боки дороги. Відкриваю вікно та фотографую. І цим себе «видаю». Виявилось, з обох боків розгорнуті блок-пости. Потрапляю в поле особливої пильності. Після запитання про акредитацію на блок-посту мене перепитують про наявність зброї, адже відповідно до чинного законодавства журналісти можуть носити зброю. «Моя зброя: це диктофон та фотоапарат», — відповідаю бійцям. Решту шляху намагаюсь максимально не «світити» фотоапаратом, не нервувати зайвий раз бійців.

Дістаємось колишнього пункту пропуску через державний кордон України з Росією. Переді мною межа миру та війни. Зрештою, про мир тут мало що нагадує... Насичена бойовими діями українська земля. Тут терористів можна побачити в бінокль. Ось вони по той бік переправи.

— Доброго ранку, — вітаюсь із хлопцями.

— Немає доброго ранку, — відповідають прикордонники. — Вчора наші підірвались на фугасі. З чотирьох членів екіпажу вижив один. Від водія БТРа залишилась лише кисть руки та нога в черевику. Ненавиджу цих виродків...

— Ви зараз на завдання?

— Мені дали три дні звільнення. Їду додому, побачитись із дітьми та дружиною. Це моє останнє звільнення. Наступного разу поїду додому або в цинку, або з перемогою...

Хлопці зізнаються, що вже не уявляють, як можна заснути, не чуючи кононади вибухів та свисту куль...

Прикордонники пояснюють, що бойовики тепер близько не підходять. Стріляють з відстані мінімум 15 кілометрів.

Бойовики від кордону з Росією протягом всієї ночі обстрілювали позиції українських військових поблизу пункту пропуску. Спершу з ракетних систем залпового вогню «Град», згодом — із мінометів і самохідних гаубиць «Гвоздика». Кожен день і кожна ніч — це новий і новий бій.

— Часто доводиться захищати кордон? — питаюсь в дужого, під два метри, бійця кремезної статури.

— Практично кожну ніч. Якось ввечері нас почали обстрілювати з мінометів. Міни розірвалися поруч з нами. Потім наше артилерійське прикриття обрахувало напрямок і відстань та теж обстріляли позиції терористів у відповідь. Пізніше наш БТР уночі поїхав за десантниками, що поверталися після бою. БРТ застряг у дроті. Є така захисна штука, називається «путанка». Виплутувався кілька годин... Увесь цей час наші обстрілювали найближчі лісопосадки, в яких ховались сепаратисти. Це були так звані коректувальники вогню з групою прикриття, які передавали координати нашого БРТ для знищення. Стрілянина тривала всю ніч...

Якось о другій ночі на відстані 300 метрів від пункту пропуску зупинився автомобіль. З нього вийшло кілька людей та відкрили вогонь в напрямку пункту пропуску. Встигли випустити кілька черг з автоматичної зброї. Прикордонники відкрили вогонь у відповідь. Нападники втекли.

...Бачу, як до пункту повертається бойова машина з хлопцями. Виконували завдання на Луганщині. «Нас підняли по тривозі в четвертій ранку, — пояснюють прикордонники. — Сказали, що потрібно супроводжувати колону в Луганську область. Не встигли взяти ані телефонів, ані навіть запасних акумуляторів до рацій».

Вояки ні на що не нарікають. І лише за мокрою наскрізь формою розумію, що під дощем на БТРі провели не одну годину...

На моє питання, чого бракує з їжі або одягу, відповідать:

— Ми звикли ходити в чому завгодно... Щодо їжі: щодня маємо гаряче і кашу з тушонкою. Сьогодні був борщ і рисова каша зі шматком тушонки. Офіцери домовилися з одним фермером із сусіднього району, і він привіз нам кілька мішків огірків і капусти, тому кілька днів їмо салати. Інколи вдається дістатися до місцевого продуктового магазину. Молочні продукти туди давно не завозять... А ось ковбаску чи печиво вдається купити.

Мріють хлопці про краще оснащення. Приміром, такі зручні і потрібні під час бою колліматорні приціли. «Якщо використовувати штатну механіку для прицілювання, то потрібно сполучити на одній лінії дві крапки на автоматі та око, — пояснюють. — В такий спосіб істотно зменшується кут огляду. А колліматор — це спеціальна лінза, на якій є позначка. Вона так хитро облаштована, що необов’язково сполучати на одній лінії все, що я вказав раніше. Там під яким кутом не подивишся, мітка все одно показуватиме на те місце, куди влучиш. Під час бою ця річ дає значну перевагу. Проте коштує дорого: від 8 тис. грн. за приціл».

Коли я прощалась із прикордонниками, просили переказати всім, хто залишився по той бік війни:

— Нехай за нас не хвилюються. Навіть якщо нас вб’ють, все в Україні буде добре...