За одного полоненого – 60 тисяч доларів...

Її чоловіка озброєні терористи у масках викрали з його власної квартири посеред ночі на очах у дітей. Уже три тижні Оля не знає, де його шукати. Жінці довелося тікати з рідного Луганська на Львівщину з двома доньками 8-ми та 4,5 років, сестрою та племінниками. Юрію Давлятшину — 48. Він — голова кварталу «Южний» (Артемівського району), такий собі місцевий активіст. Служив у десантних військах, спортсмен. Терористи звинуватили Юрія у пособництві Національній гвардії України та членстві у... «Правому секторі». З часу викрадення він лише раз вийшов на зв’язок з дружиною. Ольга Давлятшина розповіла про свою біду журналісту «ВЗ».

Злощасна п’ятниця, 13-го...

У Луганську жінка працювала медсестрою у дитячому санаторії. У ту злощасну ніч — у п’ятницю, 13 червня, мала нічне чергування. О другій ночі пролунав телефонний дзвінок. «Олю, діти вдома самі. Я поїхав», — почула у слухавці голос чоловіка. За мить мобільний був виключений.

— З роботи відпросилася. Коли прибігла додому, була шокована. У кімнатах — бардак, всі шафи вивернуті. Діти плачуть, налякані. Зникли ноутбук, відеокамера, фотоапарат, колекційні ножі та гроші. Доньки розповіли: дядьків було четверо, тата тримали у коридорі. Їх — у різних кімнатах.

Оля написала заяву до Артемівського райвідділу міліції про те, що її чоловіка викрали. Приїхало троє міліціонерів разом із самопроголошеним начальником Артемівського райвідділу. Він заборонив міліціянтам знімати відбитки пальців. Покрутилися по кімнатах і поїхали.

«До мене телефонують з міліції, питають, чи прийшов чоловік?». «Ні», — кажу. «Як ні? Від нього є заява». Оля знову біжить у відділок. Справді, заява написана рукою її чоловіка, кострубатим почерком, — «Перебуваю за містом з друзями. Моєму життю нічого не загрожує. Прохання мене не турбувати. З дружиною тримаю зв’язок». Приніс цю заяву до міліції той самий самопроголошений начальник РВ. «Я зрозуміла, що чоловіка примусили написати цю заяву. Щоби з боку міліції не було жодних рухів, — каже схвильована жінка. — Я підключила прокуратуру, вищих міліцейських чинів». Після цього у її квартиру знову приїхали правоохоронці. Відбитки пальців таки зняли. Але на тому розслідування завершилося.

Оля самотужки шукала чоловіка у захопленій бойовиками облдержадміністрації та в СБУ, телефонувала на «гарячу лінію». «Підходиш під адміністрацію, стоять чоловіків із десять зі зброєю. Наближаєшся до них, автомати наводять на тебе». Від терористів Оля чула одну й ту саму відповідь: «Немає!». Один з них пригрозив: «Будеш вести своє розслідування, будеш там, де твій чоловік».

Жінка зібрала дітей і втекла з Луганська. Розшукувати Юрія взялася теща. Коли Оля їхала у поїзді, до неї телефонували рідні, казали, що Юрія показують по каналу «Россия-24». Він був виснажений. Нічого не говорив. Цей сюжет в Інтернеті Оля знайшла, але частину, у якій розповідається про Юрія, чомусь вирізали.

«2 червня у Луганську була перестрілка неподалік кварталу, яким керує Юрій. Снайпери сиділи на дахах будинків. Терористи звинуватили Юрія у тому, що він відкривав горища для снайперів Нацгвардії. У квартиру подзвонили вночі, сказали, що вони... з нижнього поверху, їх заливають. Юрій не відчинив (вода з крана не текла). Бойовики взялися вибивати двері. Діти плакали, тож двері відчинив», — розповідає про трагічні події Оля. «До мене зателефонував незнайомий чоловік, сказав, що він був з Юрієм у полоні. Мій чоловік попросив, аби він до мене зателефонував, заспокоїв», — каже Оля.

Я розпитувала Олю, чому відпустили того чоловіка. «Він зап­латив терористам викуп — 60 тисяч доларів. У мене таких грошей немає, навіть якщо продам квартиру. Він розповідав, за шість днів їсти дали тільки раз — кашу (такою годують курей) і воду. Тримають полонених у приміщенні колишнього дитячого садочка, у напівпідвалі. У Юрія зламані ребра (він перев’язаний), кілька разів був без свідомості. Його обливали холодною водою, аби отямився. У цьому приміщенні було 15 чоловік. Люди лежать на ганчірках».

Після щоденних ходінь під адмініс­т­­рацію мамі Олі таки вдалося домовитися з бойовиками, аби Юрій зателефонував дружині. 23 червня пролунав дзвінок. «Розмова тривала секунд тридцять. Спершу я не впізнала його голосу. Запитала, хто це? «Це Юра», — відповів з усмішкою. Сказав, що живий. Запитав, як діти, де я. Попередив, аби я не телефонувала на «гарячу лінію» і нікуди не ходила. Після цього поклав слухавку. Я на цей телефон написала есемеску: «Я згодна з усіма вашими умовами. Тільки відпустіть його». Через 15 хвилин чоловік зателефонував з іншого телефону зі словами: «Олю, я ж просив. Ти мене підставляєш». Зв’язок обірвався...».

«Твой муж — предатель. Меняй фамилию!»

Допомагають Ользі із дітьми волонтери ініціативи «Восток-SOS», усі небайдужі. Жінка намагалась орендувати квартиру у Львові, але із дітьми треба заплатити 2 тисячі грн. на місяць (деякі ріелтори, діз­навшись, що жінка з Луганська, одразу відмовляють). «На кімнату з дітьми мене ніхто не хоче брати. Оренду за тисячу гривень я би ще потягнула. Якби знайшла роботу (Оля має також освіту менеджера, закінчила Луганський інститут. — Авт.). Я готова офіціанткою працювати, або в магазині», — каже переселенка.

«Я все життя прожила у Луганську. Тепер зневажаю це місто. Луганськ нас зрадив. Сусіди кажуть: «Твой муж — предатель. Меняй фамилию!». У мене була квартира, робота. Тепер змушена поневірятися (на очі у жінки навертаються сльози. — Авт.). За що? За те, що мій чоловік завжди був за Україну?».

Луганськ — напівпорожній. У місті весь час лунають вибухи, чути постріли. Оля каже, є луганці, які нарешті зрозуміли, що «ЛНР» — терористична організація, яка захопила наше місто. Люди живуть у страху. Бойовики забирають у них машини, квартири. Катують людей... Після десятої вечора — комендантська година. Якщо бойовики зустрінуть когось на вулиці — заберуть зі собою.

Старша донька весь час питає, де тато, чи ті дядьки його не вбили? Мала запитує: «Мамо, тато нас кинув?»... Оля не втрачає надії, вірить, що Юрія знай­дуть. Каже, її чоловік сильний духом: «Він не зламається!».