Працював «вишибалою» в ресторані. Тепер готується «вишибати» ворога з України!

Сергій у Харкові мав приватне фермерське господарство, розводив кролів та іншу живність. У нього дев’ятирічний син та донечка Міла, яка народилася три тижні (!) тому.

Сергій не чекав, поки ворог прийде на рідну Харківщину. Коли на сході почалися активні воєнні дії, пішов у військкомат і записався добровольцем. Кролів продав, ферму “законсервував”, на виручені гроші купив собі усе військове спорядження — від берців та форми до бронежилета. На все витратив щонайменше 30 тисяч гривень. І ось він понад тиждень разом з такими ж хлопцями-добровольцями (військові між собою називають їх партизанами) зі всієї України на Яворівському полігоні проходить бойову підготовку.

Я приїхала до них близько восьмої вечора. Хлопці щойно повечеряли. Відбій о десятій. Зараз — вільний час. Одні відпочивають у великому військовому наметі, де сплять по 25 осіб, інші з мобілками — теревенять з рідними. Мережа є тільки в одній точці — на горбочку, тож хлопці там і кучкуються... Чоловік з тридцять зібралося біля телевізора, що “віщає” прямо на вулиці, і уважно слухають останні новини...

Заходжу в один з наметів, знайомлюся з хлопцями. Усі — з різних куточків України. У кожного вдома залишились сім’ї, малі діти, побутові та сімейні проблеми. Дмитро Коритник з Дніпропетровська. Бачу, хлопець якийсь стривожений, нервовий. Слово за слово, і з’ясувала, що на другий день після того, як потрапив на військові навчання, на заводі ВАТ “Дніпротяжмаш”, де працював робітником, його скоротили. Більше того, заблокували зарплатну картку, де лежить сім тисяч гривень. Дружина намагалася зняти гроші, але марно. На заводі сказали, що це може зробили лише її чоловік особисто. А він пішов на війну... У хлопця дворічна дитина, жінка — в декреті. Жити не мають за що...

42-річний Геннадій з міста Лубен Полтавської області займався дрібним бізнесом. В армію пішов добровільно. У цьому наметі він, мабуть, найстарший. Хлопцям переважно до тридцяти. Є і зовсім молодняк — по 19-20 років. Один з них кілька місяців тому повернувся зі строкової служби і одразу, після кримських подій, прийшов у військкомат... Пан Геннадій найбільш балакучий.

Такий собі місцевий філософ, що любить поговорити про політику, і водночас правдолюб. Коли я спитала хлопців, чи добре їх годують, усі в один голос нахвалювали місцевих кухарів, казали, що і борщ на обід був смачний, і на друге до каші дали по великому шматку м’яса. Лише Геннадій вирішив різати “правду-матку”: каже, борщ був не дуже, ріденький, мовляв, хлопці лукавлять, а друге похвалив, м’ясо справді було... Запитую, чи нема, бува, дідівщини? Хлопці голосно обурюються, дивуються, як я таке можу питати?

“Та ми тут як одне ціле, — каже Слава з Полтави (на “гражданці” працював “вишибалою” в модному ресторані). — Жодного поділу за віком чи національністю, за соціальним статусом чи регіоном, звідки родом! Нас об’єднує одне — ненависть до спільного ворога. Тільки і чекаємо, коли нарешті на схід поїдемо, щоб ту нечисть з лиця нашої землі стерти. І з Путлером покінчити!”

Тут справді відчувається особливий дух. Дух братерства, надійного плеча товариша, який в разі небезпеки обов’язково прикриє, та непідробного патріотизму. Саме тут народжується справжня Українська армія. І нова нація, яку породив Майдан. “Ще кілька місяців тому я був впевнений, що західняки не поїдуть нас, східняків, захищати, — каже мені Сергій з Харкова. — Був впевнений, що люди з Західної України нас недолюблюють, вважають “москалями”. Коли приїхав сюди, поспілкувався з хлопцями із Львівщини, Тернопільщини, Закарпаття, був вражений їхньою щирістю, любов’ю до нас, східняків. У мене в свідомості все перевернулося! Тільки зараз відчув, що немає серед нас поділу на львів’ян, харків’ян чи полтавців. Усі ми — українці!”

Хлопці один про одного знають майже все. У вільну хвилину розповідають товаришам про сім’ї, коханих, про свої проблеми, що залишились “на гражданці”. У польових умовах кожен просвічується як рентгеном. Боягузи та гниляки тут не приживуться. Зрештою, такі в “партизани” і не йдуть. Вони сидять у міських барах чи біля маминих спідниць. Знаходять сотню причин, аби “відкосити” від армії. На жаль, таких чимало. А ці хлопці не хочуть чекати, поки агресор прийде в їхню хату, не сподіваються, що хтось інший захистить їхніх рідних. Вони — господарі на своїй землі, і готові її захищати. Коли я спитала хлопців, чого їм тут бракує, спочатку віджартовувались, мовляв, чого бракує у чоловічій компанії... Але потім, вже без жартів, сказали, що їм, за великим рахунком, байдуже, який тут борщ, які умови, вони знали, на що йдуть. Для них найважливіше — навчитися воювати, “вбивати ворога”.

Тільки зараз зрозуміли усю глибинну суть афоризму: важко у навчанні — легко в бою. Вони прагнуть, щоб у навчанні було якомога важче. Тому і “дістають” офіцерів, щоб ті їх вчили, вчили і вчили. Підйом тут о 5.30, сніданок і цілий день до сьомої вечора (з перервою на обід) і до сьомого поту — виснажливі військові навчання. Кожного добровольця готують за певною спеціальністю — снайпера, розвідника, сапера, водія-механіка (понад 50 спеціалізацій), і кожен до філігранності шліфує свою нову військову професію.

Якщо на щось і нарікають, то хіба на імпотентну владу. Не розуміють, як це — мати мільярдні кошти і не спромогтися за кілька місяців придбати для солдатів “броніки” та каски! Хлопці кажуть: звільнимо Україну від зовнішнього ворога — і візьмемося за внутрішнього...