«Готовий загинути — лиш би в Україні був спокій!»
Розмова з українським бійцем, який несе вахту у найгарячішій точці Донбасу
Під час мирної паузи в антитерористичній операції на Донбасі, що її минулого тижня оголосив президент Петро Порошенко, Україна і далі втрачала своїх синів. У перший же день перемир’я загинув солдат-контрактник. У вівторок під час обстрілу опорних пунктів на кордоні терористи вбили ще двох військових, а згодом на горі Карачун біля Слов’янська з переносної гармати-“труби” уразили гелікоптер Мі-8 із дев’ятьма нашими співвітчизниками. Сепаратисти вкотре показали світові своє злочинне нутро, довели, що, попри заяви Кремля, жодних благих намірів не мають. Про це свідчить і розмова з 25-річним Віктором, вихідцем з маленького містечка у Західній Україні. У складі українського контингенту він захищає ту саму гору Карачун і добре знає, хто стоїть по той бік барикад. З міркувань безпеки прізвища його не називаємо, бо наших героїв намагаються вирахувати чужі “очі і вуха”. Недавно гвардієць приїжджав додому у тижневу відпустку. Міг би не повертатися назад, бо відбув відведений йому термін служби у гарячій точці. Але свідомо поїхав назад. Сказав рідним: “Я своїх хлопців там не покину...”.
—Карачун — це наш форпост під Слов’янськом, стратегічна точка, з якої ми не вступимося, хай там що! — розповідає Віктор. — Тут не тільки телевежа, яка доносить людям правдиву інформацію, а й зручна з військового погляду точка: місто звідси видно як на долоні. Тому сепаратисти хочуть її захопити. Ніколи не забуду, як тепло, з хлібом-сіллю, зустрічали нас місцеві жителі. Розуміли, що за “фрукти” з георгіївськими стрічками затесалися у їхнє місто, тому бачили у нас єдиних своїх захисників...
Моє звичне місце — на блокпосту. Весь час доводиться бути насторожі, бо кожної миті можна чекати від цих горе-ополченців підлості. Коли починають свою атаку, то б’ють у церковні дзвони, на дзвіницю висаджують крупнокаліберний кулемет, зверху на нього встановлюють ікону Божої Матері. І гатять по нас, знаючи, що ми у святині не цілимося. Постійно обстрілюють нас по ночах — зазвичай чомусь без десяти хвилин перша і без десяти хвилин п’ята. Думають, наївні, що ми спимо. Який сон може бути, коли банда вторглася у твою країну?!
Останніми днями, не без чужої підказки, взагалі пускаються берега: стріляють у Слов’янську по житлових будинках, дитсадках, школах. А потім переодягаються у форму нашої Національної гвардії, “здаються” своїм у полон і кажуть: це ми, “українці”, по дитсадках стріляли. Розповідають все це на російські телекамери. У Слов’янську “працюють” тільки московські “журналісти”, українських та іноземних “колоради” туди не пускають...
Донедавна у нас було відносно спокійно. Але останніми днями помітили суттєве поповнення у стані бойовиків. Щонайменше 600 чеченців прибули на підкріплення у Слов’янськ. Зброя у цих “православних добровольців” — надсучасна. У нас автомати марки АК-70, у них — АК-120! А ще мають наймодерніші ПЗРК (переносні зенітно-ракетні комплекси), які ми називаємо “базуками”. Вражають будь-яку повітряну ціль — досить вистрелити в небо, і жоден літак чи гелікоптер від цієї ракети не врятується... Саме такою базукою було збито вертоліт з генералом Кульчицьким. Перед тим, як наш командир мав відлітати, мав погане передчуття. Казав, що, напевно, живим додому не добереться...
Бойовики полюють на наших хлопців, як в ігровому тирі. Ми спіймали одного такого бандита, і він розповів: за вбитого офіцера їм платять по тисячу доларів, за вбитого солдата дають 300 “баксів”.
У терористів добре поставлена розвідка. Мають своїх завербованих агентів у наших штабах, які зливають їм інформацію. 49 хлопців, що загинули в Іл-76, ще за дві години до вильоту в Луганськ знали, що про їхнє прибуття повідомлено бойовиків. Просили у нашого командування бойового супроводу. Але його їм не дали...
Запитуємо у Віктора про забезпечення зброєю і побутові умови, в яких йому доводиться воювати на Карачуні.
— Спимо у приміщенні, обшитому металевими листами. Коли влучила граната від терористів, всі вікна порозносило... На початках нам видали бронежилети, які пробивала куля з травматичного пістолета. Десантники взагалі не мали захисту — ні “броніків”, ні касок. Весь світ надсилав нам гуманітарну допомогу, а на українському кордоні її “гальмували”. Це якраз до теми “щурів” у нашому тилу. Щоправда, останнім часом проблем із захистом у нас немає: допомагають громадські організації, які щотижня присилають передачі зі всім необхідним. Зараз нам видали надсучасні американські бронежилети, кевларові шоломи, калорійні сухпайки. А у перші дні, пригадую, харчувалися консервами 1992 року випуску...
Ровесники Віктора розповіли автору цих рядків про ті разючі зміни, які сталися у характері їхнього друга після перебування на сході. Раніше був таким, як усі вони, — безтурботним, веселим, позитивним. А тепер на очах змужнів, став небагатослівним. По-іншому почав дивитися на світ. Не будує планів на тиждень: живе нинішнім днем, кожною годиною, бо знає їй ціну. Під час своєї короткої відпустки викроїв час і поїхав у карпатське Яремче. Ще кілька тижнів тому бойові друзі з Карачуна запрошували його туди до себе додому в гості. А сталося так, що поїхав до них на могилу — загинули під час чергового нападу бойовиків на блокпост...
Запитали у Віктора, чи вдасться переламати ситуацію на Донбасі, чи можна “викурити” сепаратистів зі Слов’янська.
— Можна! Але найперше треба, щоб нам дали таку команду — і, будьте певні, очистимо місто від цієї наволочі. Не знаю, чому такого наказу нам не дають... Я і мої бойові друзі готові стояти тут до переможного кінця. Готовий загинути — лиш би в Україні був спокій...
Можливо, декому з читачів видадуться надто пафосними, нещирими ці слова. Тоді послухайте думку батьків Віктора (мати — заробітчанка в Італії, тато — будівельник). Попри великі свої страждання-тривоги, вони позитивно ставляться до того, що їхній син — ТАМ:
— Кожен український хлопець має виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Наш Віктор — не виняток.
