Війна словом не менш страшна, ніж війна зброєю

Однією зі складових неоголошеної, але реальної війни, яку веде нині Росія проти України, є інформаційні диверсії. З допомогою відвертої брехні, маніпуляцій, перекручування, підтасування фактів, спотворення картини подій, заанґажованих (замість об’єктивних) оцінок ідеологи Кремля геть чисто запудрили мізки своєму народу. Їхньою брехнею, яка не має меж, занепокоїлися навіть в ООН. У той час, коли весь цивілізований світ засуджує загарбницьку політику Путіна, понад 80 відсотків росіян, як свідчить статистика, перебувають під дурманом рідної пропаганди, підтримують її, ледь не моляться на Путіна. До того ж за його наказом готові іти воювати проти українців. Мої друзі розповідали: їхній родич з-за Уралу перестав дзвонити в Україну, вважаючи братів з Галичини “неонацистами”. Хоча ще рік тому не знаходив слів, щоб подякувати їм за надзвичайну гостинність, доброту. Переміна у світогляді — наслідок сидіння перед телевізором.

Чимала вина за викривлене сприйняття дійсності лежить на самих росіянах. Роками їх привчали сприймати за чисту монету, не сумніватися у тому, що говорить “зомбоящик”. Вони і вірять — замість того, щоб на тверезу голову, з допомогою альтернативних джерел розібратися, що відбувається насправді, а що є вигадкою. Покладемо руку на серце: легко купилися на ворожу пропаганду (і продовжують купуватися) чимало наших співвітчизників на сході, які далі шахтарських териконів ніколи не виїжджали. Брехливе слово стало одним з інструментів упокорення суверенної держави, яку ще донедавна Росія називала братньою.

Пригадаймо лише деякі “фокуси” геббельсівської машини з Москви. Одним з приводів для анексії Криму був “задокументований” факт нападу “галичан-бандерівців” на російських морських піхотинців у Сімферополі. Насправді це була груба інсценізація із живими “трупами”, з російською зброєю. Щоб видати бажане за дійсне, кремлівські сценаристи навели об’єктив на автобус з написом “львов”. Мовляв, ось звідки наші вороги. Як з’ясувалося згодом, для “потрібної картинки” було взято авто місцевого “Парку левів” (російською — “Парк львов”). Але навіть розвінчання цієї інсинуації кримчан не насторожило — вони слухняно пішли туди, куди їх, ошуканих, повели...

А згадайте випуски російських новин відразу після закінчення президентських виборів в Україні. “Високопрофесійні” московські журналісти сповістили, що на цих перегонах переміг лідер... “Правого сектору” Дмитро Ярош. Можна уявити собі реакцію мільйонів росіян, яких кілька місяців перед тим щедро годували брехнею про цього “кровопивцю”.

А чого вартий сюжет російського ТБ з-під Слов’янська, в якому розповідали, що у розстріляному і спаленому нападниками автомобілі виявили цілісінькі візитки Яроша! Російська аудиторія спокійно проковтнула і цю “дезу”.

Кремлівські дезінформатори попадалися на брехні, коли телекадри власних військових дій у Чечні видавали за жорстокі бої українських військових. Або ж взяти архівне відео повітряної атаки американців на іракське місто Ель-Фаллуджа, яке було зняте ще в 2004 році. Телекомпанія ЗСУ Росії “Звезда” коментувала їх як використання українцями фосфорних бомб на Донбасі. Інсценізованими були і залпи установок “Град”, участь у бойових діях на сході гелікоптерів із символікою миротворчих сил ООН.

16 червня російські ЗМІ поширили для своїх вразливих громадян портрет начебто убитої українськими силовиками під Слов’янськом п’ятирічної дів­чинки. Насправді це фото було “позичено” з російської дійсності — жертвою виявилася 8-річна Настя Луцищина з Усурійська. Загинула вона від рук тамтешнього маніяка-таксиста. Були ще “українські” танки, під гусеницями яких начебто гинули мирні жителі зі сходу. Фахівці легко довели, що ці бронемашини — китайські, зображені події відбувалися на території Піднебесної.

А ось зовсім свіжі приклади підступних дій російських “спеців”. Розповідаючи про випадок із солдатом президентського полку, який через сонячний удар упав під час інавгурації Петра Порошенка, російські ЗМІ брехали, що цього солдатика покарали, відправивши на антитерористичну операцію...

Російська дезінформаційна машина працює проти України давно і потужно. На це з державного бюджету кинуто багатомільярдні кошти, задіяно великі технічні засоби і людські ресурси. Аби посіяти хаос у головах своїх співвітчизників, створити в їхній уяві образ ворога, скомпрометувати українців, використовують не тільки спецслужби, які мають своїх агентів в Україні, а й державну пресу, радіо і телебачення. Чого варті лише “години ненависті” від одіозного Дмитра Кисельова. Чимало російських “журналістів”, відбуваю­чи у відрядження на Україну, порушують професійні стандарти, етичні норми і мораль. Нерідко у присутності бойовиків допитують полонених українців, у своїх матеріалах пое­тизують терористів, часто виступають їхніми інформаторами, а законну владу називають хунтою. Щоправда, після того, як їх спіймали у компанії терористів, вони, попросивши пробачення, зізналися, що навмисно брехали — таке їм було поставлено завдання.

На службу імперській політиці Кремля поставлено приручений кінематограф, який зображає російську владу “муд­рою і далекоглядною”, російську армію — доблесною, героїчною, а українців — хитрими зрадниками. Як це не сумно, але таку “продукцію” часто транслюють і українські канали, методично отруюючи свідомість наших громадян.

Півтисячі представників російської інтелігенції (інакше, як гнилою, її не назвеш) на початку березня підписалися під сумнозвісним листом на підтримку Путіна. Як це не прикро, до цього ганебного вчинку виявилися причетними і чимало вихідців з “неньки-України”...

Не минає ні дня, щоб з Москви не видали чергову порцію брехні про Україну. Як протидіє цій чужоземній ідеологічній навалі наша влада? Мусимо визнати — малопродуктивно. Інформаційна безпека країни — одне з уразливих місць нашої політики. Вітчизняні спецслужби, деморалізовані попереднім керівництвом, роблять непомірно мало, щоб виводити на чисту воду наших недругів, розвінчувати їхні провокації. Через те і з’являється дезінформація на кшталт появи “Львівської народної республіки”. Навіть зараз, через три місяці російського віроломства, ми не навчилися належно реагувати на пропагандистську жовч з Москви. Інформацію про події на сході до нас доносять зазвичай прес-служби АТО і Міноборони. Певний зріз подій дає керівник цент­ру “Інформаційний спротив” Дмитро Тимчук. Але це не співставна реакція на нинішні виклики. Інформація з гарячих точок запізнюється, вона неповна, неточна. Іноді дані цих відомств суперечать одні одним. В одному державному органі кажуть, що на Донбасі діє до десяти тисяч терористів, в іншому — у кілька разів більше. Один начальник твердить, що наша армія повністю забезпечена амуніцією, інший — що наші хлопці воюють ледь не у кросівках. Один міністр запевняє, що кордони наші — на замку, інший, що там — велика “діра”...

Чому б на Першому націо­нальному, по “колгоспнику” не транслювати офіційну, бодай по 5 хвилин щодня, інформацію уряду про стан справ на “східному фронті”. До Інтернету (до якого не всі мають доступ) довіри мало — через так звані “фейки”, які розповсюджують наші “брати”.

Чимало випускників українських вузів, зокрема журналісти, на військових кафедрах проходили спецкурс “Контрпропаганда”. Чому їхні знан­ня не використати за призначенням? “Навертати у свою віру” у нас є кого — багато хто в тому ж Єнакієвому справді вірить, що “бандерівці” хочуть їх захопити, влаштувати різню...

Думки з приводу

Отар ДОВЖЕНКО, медіа-експерт

З інформаційною війною все так само, як із реальною. Потрібно зробити три важливі кроки: тимчасова повна ізоляція (дещо в цьому плані вже зроблено, але далеко не все), зачистка ворожих агентів і диверсантів на своїй території (зокрема, припинення роботи видань, які інформаційно підтримують терористів і Кремль). Потрібна розбудова ефективної системи відбиття інформаційних атак та спростування неправдивої інформації, перебудова медійної системи з урахуванням постійної агресії з боку Росії. Звісно, стіну в медіа-просторі не збудуєш, але «демаркацію» провести необхідно — ми не можемо дозволити й надалі російській пропаганді вільно поширюватись на нашій території. На першому і другому етапах цим має займатися держава, але важливо, щоб вона відійшла вбік і не перейняла на себе функції цензора-регулятора на останньому етапі, коли розбудовуватиметься нова медійна система. Тут у держави лише дві функції — наглядова та організація якісного іномовлення, яке представлятиме позицію України, бажано не пропагандистську, а побудовану на правді та фактах, в усьому світі.

Олександр Палій, політолог

Для протидії інформаційним війнам з Росії треба було давним-давно вимкнути їхні пропагандистські канали (тобто всі, бо інших у Росії нема, крім каналів про звірят). Тоді ми врятували б мізки багатьом співвітчизникам. По-друге, необхідне створення інформаційних приводів в інтере­сах країни. Це завдання державних органів, громадськості та ін. Необхідна патріотична, відповідальна школа телевізійників, підвищення “державницької” етики всіх журналістів. Дуже важлива школа і освіта загалом. Міг би бути цікавим експеримент з візитами жителів сходу до Європи, бо в Луганській області, наприклад, у ЄС були лише 3% населення. Можна було б звозити людей туди, а потім щоб вони у програмах ділилися враженнями.

Тарас БЕРЕЗОВЕЦЬ, політтехнолог

Ще раз переконуюся — сьогодні Україні, як ніколи, потрібна система державної пропаганди. І не потрібно лякатися цього слова. Зрештою, сучасна пропаганда — це зовсім не плакати в стилі “Батьківщина-мати кличе!”, а здорова і якісна машина державного інформування.

В Україні достатньо своїх професіоналів у цій сфері. Я сам є дипломованим фахівцем у галузі інформаційних воєн і протидії їм, отримав цей досвід у Великій Британії. Проте всі мої ініціативи-звернення до наших держорганів створити хоча б окреме бюро у сфері ведення інформаційних операцій так і не було почуто. Важливу справу робить група Тимчука, інші менш відомі фахівці. Але їхні зусилля не будуть ефективними, якщо не об’єднаємо голови професіоналів в один інформаційний кулак. Знаю, так скоро станеться. Сам час працює на Україну. І якщо це не зробить держава, за неї це змушені будуть зробити чесні та незаанґажовані професіонали.