«Техніку ставити нікуди, а мої речі – у товариша»

36-та окрема бригада берегової оборони ВМС ЗС України, яка дислокувалася у Перевальному, хоча і в неповному складі, але все-таки вийшла на материк служити народу України (на жаль, 80% особового складу бригади залишилися на території анексованого Криму). Бійці, вірні Військовій присязі, на чолі з новим командиром, підполковником Юрієм Головашенком, виїхали на материкову частину разом з родинами. Перевезення особового складу взяли на себе волонтери, а не Міністерство оборони України. Залишивши все в окупованому Криму, захисники та їхні родини нині обживаються у тимчасових казармах, займаються ремонтом техніки, яка надходить з Криму у понівеченому стані, стоять на блок-постах по всьому кордону на півдні України.

Під час об’їзду блок-постів кореспондент «ВЗ» спілкувалася з командиром бригади Юрієм Головашенком (на фото).

—36 окрема бригада берегової оборони ВМС ЗС України — це найбільший сухопутний підрозділ, унікальний за своєю структурою, — розповідає підполковник. — Є, приміром, батальйон морської піхоти. До складу бригади входили гірсько-піхотний і механізований батальйони, танковий підрозділ, самохідний гаубично-артилерійський і зенітний дивізіони, підрозділи бойового забезпечення, розвідувальна рота і рота снайперів. Техніки у нас було більше, аніж в будь-якому з батальйонів, які дислокувалися окремо, озброєння також.

— Воювати на материковій території легше, ніж у Криму на гірській місцевості?

— Наступати в горах завжди важче, аніж оборонятися. Тоді (березневі події в Криму. — Авт.), коли ми були в горах, де повинні були тримати оборону, якби нам київське керівництво дало адекватний наказ у перші години, то... без єдиного пострілу у росіян би не вийшло. Вони були б заблоковані в тих місцях постійної дислокації, які їм відводились. Вийти змогли б тільки з відкриттям вогню.

На материковій частині зовсім інша ситуація. Тут немає баз і військових частин РФ. Якщо в Криму вони мали право переміщатися, то тут такої можливості немає. Росіяни Севастополем їздили на своїй техніці. У них багато військових частин було, і вони постійно переміщалися. До того ж в Криму була сильна підтримка населення. Річ не в тім, що росія­ни щось корисне робили всі ці роки для населення Криму. Радше тому, що склався стереотип: Крим — це територія Росії, і вони повинні бути в Росії. Не згадують про те, що коли Крим передали Україні, населення було лише 300 тис., кілька продуктових магазинів і зруйновані міста та села. В Севастополі був один будинок з капітальними стінами і стелею. Все інше було знищено. Ніхто не замислює­ться, хто за ці роки відбудовував Крим, прокладав дороги. Дороги в Криму були на кілька голів вищі і якісніші, аніж на території інших областей України. Говорити, що Україна нічого не робила всі ці роки, не можна. Україна робила багато чого! На материковій частині України такої підтримки населення, як в Криму, окупантам не буде. У них один вихід: розхитувати ситуацію на сході. Що й роблять.

— У військовій науці кажуть, під час нападу армія зазнає втричі більші втрати, ніж ті, хто обороняється.

— Так. Згідно з військовими нормативами, для перемоги в наступальному бою потрібна перевага у 5-6 разів. Мінімум — втричі. Тільки тоді наступальна операція може себе виправдати. В обороні «сидіти» простіше. Закопався — і тебе земля береже!

— Чого ви понад все потребували під час блокування у Криму?

— Інформації та керівництва.

— З вами Київ часто зв’язувався?

— Зі мною особисто — ні. Зв’язувалися з командиром частини. Командир частини здався ще в перші хвилини прибуття російських військ...

— Наші частини відвідували російські генерали. Приїзд хоча б одного українського генерала змінив би ситуацію?

— З того моменту, як наші частини заблокували російські війська, щось робити було безглуздо. Нам потрібно було влаштовувати навчання тоді, коли РФ розпочала свої. Їх можна було швидко організувати. Проводячи свої навчання, можна було діяти по ситуації. А коли російські війська почали проводити навчання під нашими воротами, присутність наших генералів ні на що вже не вплинула.

— Спілкуєтеся з тими, хто залишився в Криму і перейшов на бік РФ?

— Особливого бажання не маю. Якось телефонував один. Я вважав його товаришем. Вчились в одному інституті, приїхали в одну військову частину служити, познайомилися з двома дівчатами з Керчі. В один день одружились. У нас по дві доньки. Його старша з моєю донькою подружки. Він «пішов туди», а я «сюди». Хоча ситуація в нас однакова. Дружини керченські, тещі керченські, половина рідні в Керчі, діти народилися в Керчі. Він встиг походити в російській формі і проводжав мене в ній. А за якийсь час попросив включити його в списки тих, хто виходить на материк. Я відповів, що його потяг пішов, і він свій вибір зробив.

Людина не думає, що може залишитися без країни. Його турбує взятий кредит — дружина не працює, і йому потрібно якось гроші добувати. Я, побувавши в Криму, зрозумів, що таке залишитися без батьківщини. Народ сам повинен це усвідомити. Найстрашніше — залишитися без дому, без країни. Ми зараз вийшли з Криму і, по суті, залишилися наодинці зі своїми проблемами. У командирів частин, що служать в Україні, теж є проблеми, але принаймні у них є хоча б місце для своїх бійців, для техніки. А нам нема куди «приткнутися», нікуди подіти свої родини. Техніка надходить в жахливому стані, а нам її навіть ставити нікуди. У мене особисті речі лежать в товариша. А я навіть не знаю, куди мені їх забрати.

— Чому ви все-таки вирішили повернутися в Україну?

— А що б я потім сказав дітям?

— Ті, хто залишився в Криму, якось пояснюватимуть своїм дітям?

— Може, по-іншому виховані.