«Бодьо брав від життя усе, і віддав до останнього»

Минув рік з дня смерті відомого актора театру і кіно Богдана Ступки, керівника Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, лауреата Шевченківської премії, Героя України. Рідні та друзі знали Богдана Сильвестровича як веселого та компанійського Бодю, що ніжно любив батьків та завжди ладен був прийти на допомогу давньому товаришеві. Кореспондент “ВЗ” вирушила у рідне село Ступок — Куликів, відвідала школу та театр ім. Марії Заньковецької, де служив великий актор.

«Матір страшенно любив, тільки й чути було від нього: «Так, мамо»

У Куликові Богдана пам’ятають як сина оперного співака Сильвестра Дмитровича та активістки місцевої “Просвіти” Марії Григорівни. Згадують про актора із любов’ю та пошаною. Кажуть, на домашньому обійсті актор ставав “рядовим куликівцем”: святкував свій день народження, що збігався з маминим, зустрічався з рідними, допомагав господарювати. Двоюрідна сестра Богдана Сильвестровича Надія Дика пригадує: в рідному селищі актор бував щороку, а перед сімдесятиріччям провідати братів і сестер приїхав з усією сім’єю. «Після смерті Марії Григорівни, мами Богдана Сильвестровича, здебільшого ми у Київ їздили — Бодьо вічно на зйомках пропадав. Дуже тяжко працював, але завжди приїздив на церковний празник — Успіння святої Богородиці. Про те, що Бодьо в тяжкому стані, дізналась від журналіста з Москви. Не могла дотелефонуватись цілий день, і дружина Лариса слухавки не брала, а журналіст приїхав до мене, мовляв, розкажіть щось про Богдана, бо ви вже його не побачите. Так боляче стало, розплакалась. Дуже рано згорів наш Богдан… Такий був життєлюбивий — брав від життя усе, і віддавав усе», — згадує пані Надя.

Особливі стосунки у Богдана були з матір’ю, для актора це була перша порадниця та наставниця. «Тітка Марія ходила на його вистави і постійно робила невеличкі зауваження, — каже пані Надя. — Якось сказала не тримати руки в кишенях на сцені, то він з того часу й не тримав. Матір страшенно любив. Бувало, приїде з дружиною та сином, сидять за столом, а Марія Григорівна все повчає… то тільки й чути було від нього: «Так, мамо». Потім міг зробити по-своєму, але заперечити матері — ніколи». Згадує двоюрідна сестра, що матір довго намагалась відмовити сина від акторської кар’єри, на прикладі чоловіка розуміла, що робота в театрі непроста. «Марія Григорівна все переживала за Богдана, коли він на зйомках — багато хворів через роботу. Казала мені, Бодьо знову на зйомках застудився або з коня впав, потовкся. Не хотіла мати, щоб син обрав таку професію. Батько Богдана заробляв у Оперному театрі 80 рублів — на ті копійки й жила уся сім’я, бо Марія Григорівна не працювала. Хотіла, щоб Богдан став лікарем, але він провалив іспити і був з того дуже радий. З дитинства Бодьо був зачарований театром — дядько Сильвестр брав його на усі вистави, і Богдан таки домігся свого, вступив на театральне відділення».

Куликівська хата Ступок — в кінці тихої вулички Січових Стрільців. На тридцяти сотках — город і великий сад, де ростуть посаджені Сильвестром Дмитровичем порічки, сливи та яблуні. В останній книзі Володимира Мельниченка «Богдан Ступка», виданій у 2012 році, актор згадував куликівську хату: «Ми жили з маминими батьками. По маминій лінії були у мене бабуся Пелагея і дід Григорій. Дід Григорій зробив собі завчасно труну, поставив її на горищі. Підійметься туди, залізе у неї, бо буцімто відчув, що буде вмирати. Бабуся піднімалася сходами: «Гриню, ти ще не помер?» Голосно так говорила: «Іди поснідай. Ти, що на голодний шлунок будеш помирати? »

Потім у хаті мешкали Сильвестр та Марія Ступки, хоча мали на той час квартиру у Львові — зимували в місті, а як тільки потеплішає, приїздили в Куликів господарювати. Ірина Дика пригадує, що Ступки були дуже хазяйновиті, ревно ставились до порядку і чистоти. «Хатина була невелика: дві кімнати й кухня, але Ступкам вистачало. Тітка Марія страшенно любила чистоту, усе в неї було випране, випрасуване і складене під лінієчку, навіть ложки та виделки на стіл подавались у спеціальному кошичку. Пекти дуже любила. Коли не прийди у гості — у Ступок завжди наварено та прибрано. А який гарний сад у них був! Сильвестр Дмитрович дуже доглядав його. Кожне деревце він мазав, обрізав із нього сухі гілки. Не пам’ятаю, щоб біля дерев росли бур’яни, такого дядько Сильвестр не допустив би. Після того, як Ступки продали хату, сад змінився... Нині він вже не такий!» — продовжує Надія Михайлівна.

Зараз у хаті Ступок мешкає сусідська родина. «Ми нічого не міняли, не перестроювали, — каже теперішня власниця Ірина Дуткевич. — Привезла тільки свої меблі. Піч та сама, іконки на стінах і оця картина теж залишились від Ступок». Ірина Дуткевич пам’ятає Богдана малим, хоча той був старший від неї. Жінка розповіла, що в школу майбутній актор пішов у Львові, у хаті Ступок досі зберігаються щоденники, фото Богдана, листи до батьків його та Остапа. Каже, вчився Ступка добре, мав тільки зауваження за поведінку.

«Нумо, друзі, на урок!..»

«У Львові я пішов у перший клас, — розповідав у біографії Богдан Ступка. — Якщо приносив додому двійку, то батько вішав на мою шию табличку з написом: «Я Богдан — туман у квадраті». Вперше відчув бажання стати артистом у 9-10 років, коли я зображав Діда Мороза у школі. Збереглося тепле почуття. Напевно, сподобалося лицедіяти».

Двоюрідна сестра Богдана Сильвестровича розповіла, що Сильвестр Ступка мав дуже гарний голос, і рідний брат матері, оперний співак Павло Крупник влаштував його у хор Львівського театру опери та балету. Деякий час уся сім’я жила у Львові в квартирі Павла Крупника, а потім змінила не одне помешкання. «Заробітки були незначні, доводилось їм тяжко. Але Богдан ніколи не нарікав, що батьки чогось йому не додали, хоча одягався бідніше, аніж львівські діти. Напевно, тоді в нього з’явилась оця акуратність і бережливість — в юності Бодьо любив елегантно одягатись і костюм свій дуже доглядав, сорочка була білосніжна, аж блищала», — згадує Надія Дика.

Середня школа №28, куди Богдан Ступка прийшов у 41-му році, вважалась престижною, вже тоді там поглиблено вивчали німецьку мову. Директор школи Іван Лозенко показав кореспонденту «ВЗ» журнали, де зазначався вступ Богдана Ступки у школу, записи про вручення майбутньому актору атестату зрілості. Іван Лозенко запевнив, є в архівах школи й класні журнали і випускні альбоми з прізвищем Ступки, восени цього року їх відшукають і представлять на стенді, що буде присвячений знаменитому учневі. У тій же 28 школі навчався й син актора Остап Ступка, допоки сім’я не переїхала у Київ. «Наші з Богданом сини вибрались у перший клас, разом стали учнями школи №28, — згадує письменник Микола Петренко. — Там навчались діти ще кількох наших друзів: Романа Іваничука, Богдана Коха, Володимира Лучука, Федора Стригуна. Тож не дивно, що першого вересня ми сходилися, відбували урочисту лінійку, проводжали дітей кого до якого класу, а самі гуртувалися: не розходитися ж отак! Богдан Ступка при пізніших зустрічах неодмінно згадував наше тогочасне гасло: «Нумо, друзі, на урок, на кавусю в «Холодок!» — малась на увазі затишна кнайпа на сусідній вулиці».

Молодий Ступка носив метелик до сорочки і жартував з колег

Наступною школою для Богдана Ступки стали театральні студії Драматичного театру ім. Марії Заньковецької. «Ми ділили на двох гримувальну кімнату №7, — згадує народний артист України Богдан Козак. — Тоді я тільки починав навчання, а Богдан був випускником театральної студії. Це традиція театру Заньковецької — студенти поруч з акторами, виходять разом на сцену. У нас склались теплі, приятельські стосунки. Не одну роль ми ділили на двох, багато років провели разом у цій гримерці. Стрункий, завжди підтягнутий, надзвичайно елегантно зодягнений. Пригадую, любив носити метелик до сорочки — він не був побутовим актором. Богдан належав до західної школи експресивних акторів, чия енергетика заповнює собою зал. За рахунок цієї енергетики, а ще точності мови, ритмічності рухів він одразу виділявся на сцені. Він по-своєму розумів думку автора, створював власну ритмізацію слова. Коли зараз чую деякі фільми, найчастіше документальні, які він дублював, — одразу впізнаю цю «ступківську» побудову фрази».

Богдан Миколайович не заперечує, що Ступка часами бував різкий в прояві емоцій, свою думку обстоював до кінця. Але запевняє, усе це нівелювалось колосальним почуттям гумору. «Ми грали на гастролях у Москві виставу «Марія Заньковецька». Після вистави до нас підійшли актори «Театру на Таганці». Серед них був Лев Дуров, який на той час вже був відомим у кіно. Дуров попросив у Ступки припалити цигарку, а був нижчий, аніж Богдан. Богдан вмить зімпровізував і трохи присів, щоб припалити цигарку на рівні, але Лев вловив гру і присів також… Так вони присідали, поки не лягли на асфальт нічної Москви і врешті припалили нарівні», — згадує Богдан Козак. Актор розповідає, що Ступка був по-правильному амбітним і ніколи не зазнавався. Коли був міністром культури, побачив мене у Києві, зупинив авто і давай кричати на всю вулицю: «Козак, привіт, у тебе скоро ювілей. Обов’язково треба відсвяткувати. Ти ж великий актор, але після мене». Люди дивились на нас як на вар’ятів».

«Помер у день смерті мого чоловіка...»

Про Ступку київського періоду згадує подруга по сцені Ада Роговцева. «Це була золота людина, артист, друг. Ми були з ним душевно близькі, могли розповісти одне одному дуже потаємні речі, — каже Ада Миколаївна. — Він помер у день смерті мого чоловіка, з яким дуже дружив. Мій син Костя багато років тому записувався з Богданом у радіовиставі «Старий і море». Остап Ступка — син Богдана — мій студент. Так що нас пов’язує багато моментів. Не часто бачилися, але усвідомлення того, що Богдан поруч, дуже підтримувало. У Києві в театрі ім. Івана Франка неможливо було пройти повз його кабінет. Зайдеш до нього, на денце наллє трохи коньячку, і починається розмова... У нього було неперевершене почуття гумору, де Богдан, — там веселощі. Богдан Сильвестрович був світовим артистом. Такі люди, як він, приходять на Землю рідко і збагачують її своїм талантом, людським теплом».

Відчуваючи близький кінець, Богдан Сильвестрович вмовив прийти на посаду керівника Національного академічного театру ім. Івана Франка режисера Станіслава Мойсеєва. Заповіт Ступки викликав бурю емоцій та супротиву серед акторів театру. Сам Мойсеєв каже, що Богдан Сильвестрович двічі переконував його прийти в театр, снився після смерті. «Вперше Богдан Сильвестрович запропонував мені очолити театр три роки тому, тоді я відмовився, — каже Станіслав Мойсеєв. — Вдруге, коли він був на смертному одрі, відмовити не зміг…Тоді я постійно відчував його присутність, бачив у снах. Він не був пересічною особистістю, ніколи не звужував теми, проблеми життя. Його намагання любити усіх — ознака великої людини. Він завжди житиме в моїх думках, в стінах театру, в серцях колег».