Люди приходять «на руки Олександра»

Колись Олександр відкрив свій бізнес на Донеччині та мав хорошу репутацію серед клієнтів — служба таксі, автомийка. Та його успіх не всім подобався. Одного дня на нього напали — просто в обличчя плеснули кислотою. Наслідки були страшними: численні опіки та повна втрата зору.

— Працюю з 15-річного віку, — каже Олександр. — У Покровську починав оператором на телебаченні, потім — охоронцем у клубі, підтаксовував уночі. Жодного дня не байдикував… Мене призначили бригадиром таксі, а ті, хто хотів бути на моєму місці, вирішили, що мене треба усунути. І одного разу мені хлюпнули кислотою в обличчя. Потрапив в Одесу у клініку Філатова, де мене лікували майже чотири роки. За цей час мені зробили 30 операцій, кожна з яких тривала по 5−7 годин, поставили кератопротез.

Коли втратив зір, здавалося, життя зруйноване остаточно… Але Олександр не здався. Почав заново вчитися працювати. Спочатку взяв у кредит машину, посадив за кермо водія і долучив до роботи у таксі. Потім відкрив ФОП, уклав угоду з заводом з виробництва пластикових вікон і почав їх реалізовувати. Тоді взяв в оренду автомийку з обладнанням, потім ще одну, але розбомблену, без обладнання. Сам її відновив. Далі дав «зелене світло» власній службі таксі. Крок за кроком повертався до повноцінного життя. І тоді сталося те, про що так довго мріяв, — зір почав відновлюватися.

Олександр вирішив, що настав той час, коли можна створити сім'ю. Одружився з Оленою. Народилася донечка. Три роки молодий тато бачив своє маленьке сонечко — радів від того, як донька вчиться ходити, бавиться іграшками… А 2011-го зір знову згас — наче хтось несподівано вимкнув світло.

Було страшно й невимовно боляче. Але Олександр тримався. Для нього почалося інше життя — вивчав світ на дотик і продовжував працювати, точніше, керувати тим бізнесом, який розкрутив.

— Так тривало доти, поки не напали «асвабадітєлі», — зітхає чоловік. — Хоча думав, що війна не триватиме так довго. Заради безпеки вивіз дружину з донькою у Тернопіль. Вісім місяців ще працював без світла — на генераторах. Наприкінці 2024 року я закрив свій бізнес — ніхто вже не працював, не було ні мийок, ні шиномонтажу. Довелося виїжджати. Брат моєї дружини на той час працював у Львові, тож ми також сюди приїхали.

— А коли у вашому житті почався масаж?

— У 24 роки, коли перестав бачити, мама і сестра Юля, а також мій лікар радили, щоб пішов на курси масажистів. Тоді цього серйозно не сприймав. Та коли приїхав до Львова, довідався про медичну академію Крупинського, в якій навчають незрячих. Там закінчив курси масажу. Згодом поїхав на Донеччину провідати батьків, уже наступного дня влаштувався в один зі салонів і майже три місяці працював масажистом.

За словами Олександра, дружина Олена, яка за роки подружнього життя стала його світлом і надійним тилом, батьки і молодша сестра Юля — підтримують його завжди і в усьому.

— Не хочу і не зможу стояти під магазином і просити гроші, — каже він. — Так, я би зняв окуляри, і люди б мені кидали по кілька гривень. Але не хочу і не зможу. Так само ніколи нічого не просив у влади, не стояв на обліку у жодній організації як інвалід. Навпаки, як ФОП сплачую податки.

У місті Лева розпочався новий етап життя Олександра Чертаня. Нове місто, нові люди, нові знайомства — усе довелося починати майже з нуля. Щоб влаштуватися на роботу, почав телефонувати то в один салон, то в інший. Казав, що робить добрий масаж, але він — інвалід 1-ї групи із зору. Всюди відмовляли…

— Як можете робити масаж, адже ви не бачите? — запитували мене у салонах, куди я звертався, — каже Олександр. — Кажу, що працював у Дніпрі, що після втрати зору дотик став для мене особливим способом «бачити» людину. Я навчився відчувати напруження м’язів, втому й навіть емоційний стан клієнта.

В одному зі спеціалізованих салонів масажу Олександрові дали можливість показати своє вміння. Хлопець, якому робив масаж, сказав: супер. Власник салону запросив Олександра на стажування. У нового масажиста за 10 днів стажування уже з’явилися свої клієнти. Відгуки були позитивні. А потім власник салону «знайшов» аргументи, щоб… відмовити Олександрові.

Підтримку чоловік знайшов у салоні Ілони Демків, де йому дали можливість працювати та розвиватися. Колеги кажуть: Олександр став для багатьох прикладом сили духу.

— Завжди вірив, що не можна відступати, вірив, що знайдеться людина, яка піде мені назустріч. Такою виявилася Ілона Демків. Спочатку прийшов познайомитися. Те, як я роблю масаж, Ілона перевірила особисто — на собі. Того ж дня Ілона не просто здала мені кабінет в оренду, а й не бере за це жодної копійки. А ще підтримує мене у соцмережах — запрошує людей до мене на масаж і розповідає, що я «бачу» руками.

Масажист каже, що робота порвернула йому відчуття потрібності. Для нього масаж — не просто заробіток, а можливість допомагати людям і відчувати живий контакт зі світом. Багато хто приходить саме «на руки Олександра». За день він робить 4−5 масажів, але готовий прийняти і вісім осіб.