«У п’ятирічному віці я допомагав батькові і дідусеві робити пам’ятник Тарасові Шевченкові, який встановлено у Севастополі»

Виставка «Видиме невидиме» — подія, що запрошує глядача до зосередженого діалогу з формою, простором і внутрішніми сенсами сучасної скульптури. Проєкт об'єднує роботи, в яких матеріальне стає лише відправною точкою для розмови про те, що не завжди піддається прямому погляду: пам’ять, напругу часу, крихкість людського досвіду.

Назва виставки точно окреслює її концепцію. У скульптурах Василя Одрехівського «видиме» — це пластика, фактура, лаконічна, часом стримана форма. «Невидиме» — це внутрішній рух, символіка, емоційний і філософський підтекст, який відкривається поступово. Автор робіт працює з простором так, що кожен об'єкт не лише існує сам по собі, а й вступає у взаємодію з глядачем, змінюючись залежно від точки спостереження. «Видиме невидиме» — не лише демонстрація майстерності митця, а й запрошення до повільного, уважного споглядання. Виставка нагадує, що мистецтво може бути способом зупинитися, вдивитися глибше і побачити за формою — сенс, за матерією — думку, а за тишею — голос часу.

— На виставці представлено 26 скульптур у різних матеріалах, — розповів журналістці «ВЗ» Василь Одрехівський. — Можна побачити кілька давніших робіт — як точки відліку, з чого походять мої ідеї, щоб дати глядачеві розуміння певної історії тих пластичних зацікавлень, які вже і мають певну історію. До прикладу, є робота 2008 року. Але більшість, звісно, це роботи, створені за останні три-чотири роки, які ще ніде не експонувалися.

— Довго працюєте над створенням однієї скульптури?

— Для мене важлива висока естетика кожної лінії, кожної форми. Не можу собі дозволити робити щось не довершено. Кожна лінія відточена, наповнена і максимально знайдена у тривимірному просторі. «Видиме невидиме» — це не зовсім про назву виставки. Це мій філософський і мистецький підхід в цілому у мистецтві, бо я апелюю до певних невидимих речей, які становлять більший вплив на нас, ніж певні матеріали. Це певні внутрішні, фізичні напруги, стан балансу чи дисбалансу, стан внутрішньої цілісності, дихання. Тобто це природні, властиві для людей речі. І зрештою, це все одно приводить нас до глобальних невидимих, але дуже потужних речей — таких, як віра, яка нами керує, і любов. Ми не можемо цих речей торкнутися і побачити, але вони є. У моїй виставці зображена фігуративна пластика, людина, яка трансформується, і з кожним наступниметапом трансформації вона втрачає свою реалістичну тілесність і, немов дух, виривається на поверхню. Навіть якщо скульптура повністю абстрактна, вона все одно про людину.

— Бачу, тут є скульптури з гіпсу і металу. З яким матеріалом вам легше працювати?

— Шукаю мудре співвідношення тих матеріалів, які були б міцними, довговічними, які могли б максимально втілити ту естетику, в якій працюю. Мене цікавлять мінімалістичні, дуже відточені, часом тендітні, але переважно поліровані форми.

— Ну, і є скульптури різних кольорів…

— Так, мене цікавить колір. Колір тут відіграє, швидше, інтуїтивну роль, але призначений для підсилення форми. Кожна скульптура — завершений етап незавершеного шляху. Якщо кожна з них є у певному кольорі монохромна, то це мій шлях до того, щоб дійти до поліхромної скульптури і використати кілька кольорів у скульптурі. І це є надзвичайно складне завдання. Іншими словами, якщо порівнювати, то це, як композитор, який має зібрати в одне ціле цілий симфонічний оркестр, коли багато інструментів мають працювати на єдину цілісність.

— Ви — син відомого скульптора Володимира Одрехівського. Чи втручається батько, а, можливо, підказує, як краще зробити ту чи іншу скульптуру?

— Дуже люблю працювати зі своїм батьком, якого люблю і поважаю. І батькові, і дідусеві (Василь Одрехівський — скульптор, заслужений діяч мистецтв, відійшов у засвіти 1996 року. — Г.Я.) завдячую багато у чому, що я вмію. Водночас маю певний виклик бути самим собою і вийти так би мовити з їхньої тіні. Так, я багато з батьком спілкуюся. Але ми обидва ставимося до ідей один одного з великою повагою. Ніколи не розмовляємо на підвищених настроєвих тонах. Попри те, що ми обидва емоційні, але поважаємо вибір та ідею один одного.

— Ви народилися у родині скульпторів, тож з дитинства знали, що ваше майбутнє також буде пов’язане зі скульптурою?

— Я вірю у Бога і вірю, що, можливо, Бог так запланував. Але якщо говорити про людський вимір, то мене ніколи не змушували займатися мистецтвом, а тільки радили і показували те, чим можуть зі мною поділитися, за що я дуже вдячний дідусеві і татові. Я самостійно вибрав мистецький шлях, але усвідомив правильність свого вибору на третьому курсі в Академії мистецтв.

— А коли зробили свою першу скульптуру?

— Мені було 5 років, а я з петлею допомагав робити пам’ятник Тарасові Шевченкові, який встановлено у Севастополі. Для мене це було органічно і природно. Мені доручили вигладжувати плащ на скульптурі. Навіть є легендарне фото, де ми втрьох працюємо (сміється. — Г.Я.). Самостійно першу скульптуру зробив з глини також у п’ятирічному віці. Деякі мої перші скульптури стоять засушені, припорошені, але досі зберігаються у нашій майстерні. А першу скульптуру у бронзі я відлив у 18 років.

— Скільки батькових скульптур розбили у дитинстві?

— Жодної. Зате я розбивав свої скульптури через те, що не був до кінця задоволений тим, що вийшло. Думаю, 20 скульптур пішли у яму з глиною. Не можу собі дозволити демонструвати будь що, не роблю скульптуру за два дні чи за тиждень. До прикладу, на виставці є робота, над якою я почав працювати у 2023 році, і лише недавно завершив. Попри те, що вона невелика, там є безліч різних етапів, і треба було довести її до такого стану, щоб гідно представити. Бо я несу відповідальність за кожну лінію, кожен штрих своєї скульптури…