«Доктор Стасів» до безтями любив родину, українців і «Гуцулку Ксеню»

У свято Дмитра, на іменини цієї знакової постаті, в Історико-краєзнавчому музеї Миколаєва за ініціативи його керівника Софії Міджак провели вечір до 125-річчя Дмитра Стасіва і 120-річчя його дружини Мирослави, музикантки, учениці Станіслава Людкевича, колишньої очільниці міської «Просвіти»…

Міг підмінити кількох лікарів

Велику справу зробила місцева краєзнавиця Марія Ганич, яка у найдрібніших деталях дослідила життєпис цієї легендарної галицької родини, її внесок у життя громади. Із почутого перед присутніми постав портрет великого українця-патріота. Того самого, який, попри настійливі поради друзів перед другим приходом «червонозоряних визволителів», відмовився покидати Україну. Дмитро Стасів казав товаришам: «Я лишився зі своїм народом. Буде йому зле — буду і я з ним ту саму гірку недолю також переносити. Буде народові добре — буду і я тими благами користуватися…».

Він успішно закінчив три університети, знав кілька мов. Захищав Україну у лавах Галицької армії. Входив до низки просвітницьких організацій, був депутатом міської ради, її головою. Але найбільше його цінували як лікаря. В одній особі був терапевтом, інфекціоністом, педіатром, стоматологом, рентгенологом, травматологом, хірургом, акушером. Писав наукові статті на актуальні медичні теми. На відміну від інших, з бідних людей грошей за лікування не брав. Був чесним перед усіма. Якось у 40-і роки «доктора Стасіва» покликали до важко хворого чоловіка. Оглянувши його, лікар сказав пацієнтові розрадливе слово, призначив ліки, які підтримували його сили. На виході з хати родичі хотіли розрахуватися з Дмитром Стасівим, давали велику суму, але він відмовився взяти її. Сказав: «Гроші потрібні мені, як цукор до кави — бо я будуюся. Але взяти їх не можу — вони знадобляться вам на похорон, позаяк ваш чоловік до двох тижнів помре…» Родичі не повірили сказаному. Запросили іншого місцевого лікаря, хитруватого, жадібного. Той повідомив, що через декілька днів хворий Антон одужає і піде у поле орати. Кошти за свою консультацію той горе-лікар похапцем узяв. А за два тижні, як і попереджав «доктор Стасів», Антона не стало…

Рятував колег-євреїв, повстанців

Пана Дмитра справедливо називали народним лікарем, «лікарем на колесах». У вільний від основної роботи час він їздив по селах і розповідав біднякам, як зберегти своє здоров’я, пропагував сангігієну. Зокрема, наказував довірливим селянам не давати дітям знежирене молоко (відібрані вершки ґазди несли на базар), бо здоров’я це не додасть. Для дорослих пацієнтів у нього завжди було добре слово, а для дітей — цукерки і яблука у кишені лікарського халата. Через його руки перейшли тисячі пацієнтів з числа бідноти. Світлої пам’яті народний художник, автор світових живописних шедеврів на склі Іван Сколоздра якось згадував, як «доктор Стасів» рятував його, коли малюком обпікся біля розжареної кухні…

Коли на початку 40-х, після горезвісної польської пацифікації, у Миколаїв привезли дві сотні побитих українських селян, лікар Стасів спішно облаштував під лікарню місцеву «Просвіту», всім постраждалим надав необхідну допомогу.

На вечорі пам’яті 87-річний миколаївець Євген Величко згадував:
 — Навпроти Стасівих жила багатодітна родина Пйочкевичів. Господар вночі вийшов подивитися, чи бува не горить його обійстя — бо верх був із соломи. У той момент мимо йшов жандарм, взяв та й вистрілив у нього. Серед ночі лікуванням того пораненого господаря зайнявся «доктор Стасів» — і врятував чоловіка… Іншого разу він допомагав пораненим людям на вулиці Зеленій.
Старожили Миколаєва досі згадують, що Дмитро Стасів збудував у місті лікарню, власним коштом газифікував її. До послуг простих людей був його власний рентгенівський апарат…

Коли під час Другої світової війни в його рідне місто вступили німці, Дмитра Стасіва як найстаршого депутата призначили міським головою. Він організовував життя миколаївців, подбав, щоб вони мали продукти, ліки, щоб у місті не було грабунків, погромів. Як згадував колишній воїн УПА Роман Петрів, лікар Стасів доклався до порятунку своїх колег — медиків єврейської національності. По війні врятував від кадебістів і його самого, передавши родичам на волі особисте прохання пана Романа — і ті зорієнтувалися, як правильно повестися…
Донька миколаївського інтелігента Стасіва, музичний педагог Оксана Дмитрівна (так батько назвав її, бо дуже любив пісню «Гуцулка Ксеня») згадувала, що якось її батькові, за доносом місцевих зрадників, німці подали списки «неблагонадійних» жителів Миколаєва, а в них — прізвища шанованих громадян, зокрема добродіїв Здебського, Заневича. Міський голова мав би той перелік схвалити — і доля цих людей була би вирішена. Дмитро Стасів прочитав список і на очах присутніх порвав його…

Землячка, яку вилікував, згодом називала його «ворогом народу»

У 1945 році комуністи звинуватять цього лікаря у державній зраді, у співпраці з фашистами, воїнами УПА (яких лікував) і засудять до 10 років ув’язнення. Одним зі «злочинів», який інкримінували йому, була участь у перепохованні 11 представників місцевої інтелігенції. На початку німецько-радянської війни кадебісти обманом викликали їх до себе, вивезли у ліс селища Закладу і там розстріляли (одному важкопораненому вдалося вижити і втекти). Під час велелюдного похорону убієнних «доктор Стасів» виступив із гнівною промовою, засудив радянських катів. Через чотири роки комуністи йому це пригадали…

Лікар Стасів пережив всі жахіття радянських тюрем. Завдяки своїй фаховості врятував там від смерті не одного білолаху. У 1947 році його сім'ю виселили у Сибір, в Анжеро-Суджинськ, що у Кемеровській області. Але навіть там він не забував про Україну.

Донька Оксана розповіла автору цих рядків:
 — Спочатку ми жили у землянці, а потім тато орендував для нашої сім'ї помешкання. На стіні потаємно вивішували портрет Івана Франка. Час від часу кадебісти вривалися у хати засланих, щоб подивитися, чи ми не порушуємо встановлених порядків. І тоді ми швиденько знімали Франка і чіпляли на стіну портрет сталіна. Я бігла до сусідів-українців і попереджала про «шмон» — там робили те ж саме. Коли облавці від'їжджали, ми знову вішали на видне місце портрет Великого Каменяра, а сталіна засовували під ліжко…

Після повернення із заслання у Миколаєві не всі радо зустріли сім'ю Стасівих. Треба було їм на перших порах десь переночувати. Попросили про це одну знайому жінку, яка мешкала неподалік церкви. Ще до війни пан Дмитро рятував її від страшного зубного болю. Посеред вулиці та пані колись зчинила ґвалт, пристала до Стасіва і просила робити щось вже і негайно, бо не може знайти собі місця. «Як то „вже“? — якщо не маю при собі ні інструментів, ні ліків», — казав лікар. А вона не вгавала. Тоді Дмитро Іванович вчинив все проти медичних правил: розпік на вогні цвяха, дезінфікувавши, і з його допомогою витягнув гнилого зуба. Вередлива «пацієнтка» почувалася щасливою. А через кілька років про зроблене добро забула. Почувши прохання про тимчасовий нічліг в її хаті, відмовила Стасівим, бо ті, мовляв — «вороги народу»… Ночували приїжджі у своїй хаті, яку після конфіскації звільнив кадебіст Макаров. Вивіз звідти все награбоване. Тож замість постелі господарі постелили собі на підлогу газети…

Пригадую, як у 1990 році Мирослава Стасів (Чехович) розповідала мені про «шмон» кадебістів в її будинку. Найбільше їй було шкода конфіскованого віденського «фортеп'яна» (рояля), на якому грала вальси Шопена — цього навчив її славетний композитор Станіслав Людкевич…

— Той рояль «совіти» забрали у приміщення «Просвіти», — розповідає нам донька Стасівих, Оксана Дмитрівна. — Через відсутність опалення там була страшна зимниця. Москалі кажуть: «О, какой большой стол! Надо єво сжечь. Будєт нам тєплєє…» Відкрутили кришку рояля, ніжки — і спалили. Залишилися лише самі струни…

Танго-спомин для доньки Оксани-Сяні

На цьому вечорі пам’яті було багато щемливих моментів. Як-от поетичні рядки присвяти від директора Миколаївської централізованої бібліотечної системи Наталії Мухи і згадуваної директорки музею Софії Міджак. Прозвучала пропозиція колишнього міського голови Миколи Адамчука назвати іменем Дмитра Стасіва міську поліклініку, а на фасаді колишньої лікарні, яку збудував цей лікар, встановити меморіальну табличку. Колишній завідувач відділу культури Віктор Ярош пропонував у місцевих школах розповідати не тільки про героїв сучасних, а й про їхніх попередників, таких знакових особистостей, як лікар Стасів, які закладали основу незалежної України. Інша ідея присутніх — зняти документальний фільм про непересічну родину Стасівих, запровадити конкурс на кращого лікаря. Критеріями його оцінки мали би бути чесноти, за якими жив і працював «доктор Стасів».

У розпал цього незвичного відзначення свята Дмитра до зали завітав фольклорний театр-кабаре «Маланка-FEST» і виконав улюблену пісню «доктора Стасіва». Під мелодію «Гуцулки Ксені» один з лідерів цього гурту Юрій Шипов запросив на українське танго доньку славетного краянина, яку тато називав Оксаною-Сянею. Від почуттів, які пройняли Оксану Дмитрівну, ця жінка почувалася трохи збентеженою і водночас — щасливою. Бо пам’ять про її батька живе.

До речі, у хаті Стасівих, де у 30−40 роки збиралася передова галицька інтелігенція, за пропозицією пані Оксани, ось уже 22 роки займається творча молодь, «Маланка-FEST» готує тут свої патріотичні виступи. Як сто років тому це робили «просвітянка» Мирослава Стасів-Чехович та її чоловік, «народний лікар» Дмитро Стасів…