«В автобусі друг каже: «Дєня, щось забацай!». І я заспівав «Ой у лузі червона калина…»

У Дениса — чудовий голос!

Хлопець відверто розповів про полон і те, через що йому довелося пройти. До полону він важив 110 кг, після нього — 58.
Перед зустріччю я також поспілкувалася з мамою Дениса — пані Марією. Їй 39. Вона розповіла, що у неї два сини, вони двійнята — Денис та Артем. Народила дітей досить рано, виховувала їх сама. «Дідусь замінив їм батька. Хлопці з 14 років уже працювали», — розповіла пані Марія.

— Денис у дитинстві трохи відставав, бо хлопці народилися семимісячними, — каже пані Марія. — Але у 8-му класі він наздогнав дітей у навчанні. Якось на свята пішов колядувати, і його спів помітила викладачка вокалу. Денис почав ходити до неї на заняття. Я теж співаю, вчила сина пісень. У нас — талановита сім'я. Денис навіть може йти вулицею і співати…

Пані Марія розповіла, що Денис відслужив строкову службу, а потім підписав контракт із ЗСУ. «На нього сильно вплинула смерть чоловіка моєї сестри, який загинув на фронті, тож він сказав сестрі: «Я відімщу!» — розповіла жінка.

Денис розпочав свою розповідь. Вона про мужність та силу духу, і про те, що москалям нас не зламати.

— Нас засік їхній дрон і почав по нас гатити, — згадує Денис Залізко фронтові дні. — Бачимо, на нас вистрибують два орки… Розбігаємося хто куди. Я падаю на землю. Орки сказали зняти бронік і каску. Отримую кілька ударів прикладом…

Зв’язали мені руки шнурівкою. Я був здоровий, важив 110 кг. Питають, яким спортом займаюся?

Відповідаю: «Важкою атлетикою». Не повірили, що мені 20 років. Коли відкрили «воєннік», переконалися. Запитують: «І що тебе сюди заперло?».

Кажу: «Те, що і вас..». Після цих слів знову отримую удар прикладом… «Ну що, навоювався?» — питають. Я кажу: «Я воюю за своє. Не знаю, за що ви воюєте». За це отримав ще один сильний удар…

Кинули мене в якийсь підвал. Я роблю крок, отримую кілька ударів у живіт та обличчя. Мене починають бити 16 осіб! Я уже стікаю кров’ю.

Знущаються — то на ногу натиснуть, то на руку… Мене душили. Пробили цвяхом руку. Зламали плече… Вибили колінні чашки. Надрізали вухо. Після того, як били струмом, перезапускали сім разів серце! Напруга 220, плюс вода, це ще сильніше відчувається. Якоїсь миті падаю, в очах — темрява. Усе життя пролітає наче спалахи — від самого дитинства… Я запитував Бога: «Це все?». І Бог, я вам чесно кажу, дає надію. Він тебе воскрешає. Я сам вставив собі плече та колінну чашку. Всі рани, які у мене були, швидко зажили… Мене перекидали з підвалу в підвал. Орки не припиняли мене бити. Весь час допитували. Пізніше я потрапив у колонію.

— Чому ти хотів повіситися? Що це був за момент? — запитала Дениса комунікаційниця Наталія Кузьма, яка проводила цю зустріч.

— Накипіло, — каже Денис. — Вирішив, краще накласти на себе руки, ніж мене мають вбити орки. І Бог знову мене врятував. Шнурівка обривається, я падаю… Коли орки побачили слід на шиї, питають: «Що, повіситися хотів?». Кажу: «Так». «Ти ж молодий, тобі жити треба», — кажуть. «Ви вб'єте, застрелите. Стріляйте!». Один з них каже: «Наш командир вирішив залишити тебе живим».

Нас у тій колонії було семеро військових, ми один одного підтримували, ділилися їжею. У колонії працювали фізично. Орки «платили» сигаретами, чаєм і цукерками.

— Як можна вижити у полоні? — запитали Дениса.

Було кілька видів робіт. Я займався ремонтами, клав плитку, — каже Денис. — Зеки бачили, що я добре все роблю, час від часу «платили». Потім я перевівся на кухню. Там була ванна — у ній мили посуд в холодній воді… Це щось жахливе.

«На день народження я мав торт»

— Я почав працювати на кухні, — продовжує розповідь Денис. — Коли у мене був день народження, я домовився зі старшим кухарем Тимофієм, що він дасть мені згущене молоко. Він ще дав, крім згущенки, фруктовий чай і цукор.

У колонії була пекарня. Питаю одного зека, чи міг би він спекти мені на день народження коржі? «Без проблем, — каже. — Але принеси мені масла». Вночі я «намутив» масло і ще молока. Забрав коржі, зробив крем зі згущеного молока, все перемастив. Вийшло супер-пупер! (усміхається. — Авт.).

Мама, до речі, мені розповідала, що Денис і вдома готує. Любить це робити.

— Приходжу в барак до хлопців — з тортом і пляшкою молока. Хлопці офігіли, кажуть: «Торт бомбезний!». Вони ще вафель десь «намутили». На день народження один одному ми завжди бажали звільнення та швидкого повернення додому! Підтримка у полоні була вкрай важливою. Ти бачиш, що хтось сумний. Починаєш з ним говорити. Запитуєш про сім'ю, розповідаєш про свою. І бачиш, що людина на обличчі змінюється.
Коли мене відправили на Далекий Схід, з мене дуже знущалися. А потім мене і ще двох військовополонених перевели в іншу камеру. І нас перестали бити. Навіть струмом не били. Я тоді вперше подумав про обмін. Сидів у колонії уже 1 рік 2 місяці. Товариш — три роки. Він не вірив, що нас обміняють… Нас викликало фсб, наказали підписати папери про співпрацю… Це роблять усі військовополонені, інакше вони вб’ють.

Нас вивели на вулицю. Ще сказали, аби я їм щось заспівав російською… Я своїм голосом допомагав хлопцям, коли нас виводили на прогулянку. Хоча вони дозволяли співати лише російські пісні.

Потім нас посадили в машину, на очі одягнули медичні маски. У хлопців були шапки, на них намалювали очі й натягнули їх на обличчя… Ми ще сміялися з цього. Замість туалету — пляшка…

П’ята ранку. Ми на аеродромі. Я стою у зеківській робі. На вулиці дуже холодно. Нас посадили в літак, я подумки кажу: «Боже, зроби так, щоб ми полетіли додому!».

Біля мене посадили друга Віталіка. Питає: «Дєня, це ти?». Кажу радісно: «Я!». Ми так і сиділи з зав’язаними очима. Розмовляли. Коли я виходив з літака, сказав рашисту: «Ми вам цього не пробачимо!». Я своїм поглядом дав йому зрозуміти, що ще буде бій! Коли ми були уже на кордоні, я побачив український прапор та наші автобуси… Як ми з хлопцями кричали! Це був «ульот!». Коли ми ступили на свою землю, я крикнув: «Слава Україні!». «Героям слава!» — почув у відповідь.

— Чому ти вирішив заспівати в автобусі «Ой у лузі червона калина»?

— Якось скучно було в'їжджати в Україну без пісні, — усміхається Денис. — Друг каже: «Дєня, а ну щось забацай!». Треба було заспівати щось драйвове. (У цю мить Денис співає «Ой у лузі…» — аж мороз по шкірі, дух перехоплює. — Авт.).

— Якими для тебе є наслідки полону? — запитала наостанок Наталія Кузьма.

— Я майже не сплю. Можу не спати два дні і навіть більше. Поки організм не відключиться. Перед очима або картинки, що ти на війні, або повне відео, як ти воюєш, вбиваєш орка… Ти кричиш і прокидаєшся у холодному поту. Якось я за одну ніч втратив чотири кіло. Досі відчуваю, як болять плече, коліна, спина.

Присутні на цій зустрічі запитали також Дениса, як йому вдалося залишитися таким теплим «вогником»?

— Я з дитинства був позитивчиком, — каже Денис. — Хоча і був вередливим. Мене ніхто не вчив. Я сам себе навчив бути таким, яким я хочу бути: позитивним, смішним, сумним, засмученим… Можливо, я колись потраплю у шоу-бізнес і буду співати на великій сцені. Я уже маю продюсера, скоро вийде моя власна пісня.

На зустрічі Денис співав багато українських пісень. Ніхто не хотів розходитися…