Словацькі радикали знову заговорили про «права» на Закарпаття

Ідеологом цієї «акції» став відомий у Словаччині радикал Роберт Швец — політик, який ще кілька років тому публічно вихваляв президента-колабораціоніста Йозефа Тісо. Його стиль — це постійні спроби оживити привиди минулого, подати історію як нескінченний ринок, де можна торгувати територіями, а старі карти використовувати як аргумент. За задумом Швеця, такі вкиди мають не стільки переконати, скільки спровокувати: аби люди почали сваритися, хто «перший» мав право на Закарпаття.

​Цей сценарій ми вже бачили. У 2010-х угорські Jobbik разом із польським Ruch Narodowy вимагали особливого статусу для «корінних» поляків і угорців в Україні. У 2014 році Віктор Орбан, відразу після перемоги на виборах, заявив про необхідність «територіальної автономії для Закарпаття» — синхронно з російським вторгненням у Крим і на Донбас. У 2018-му в Ужгороді підпалили угорський культурний центр — пізніше виявилося, що організаторами були польські радикали, пов’язані з німецькими неонацистами. Такі «операції під чужим прапором» ідеально лягають у російський сценарій: розсварити Київ із сусідами, створити образ «нестабільності».

​Чому ж обрали саме «русинство»? Тому що це зручна ідентичнісна тріщина. Закарпаття має багатошарову історію: Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини міжвоєнного періоду, коротке існування Карпатської України у 1939 році, окупація Угорщиною, після війни — частина УРСР, а нині — невід'ємна область України. Будь-який із цих шарів легко вирвати з контексту й подати як «історичний доказ». Автори газетних провокацій цим і користуються: маніпулюють пам’яттю, ніби шматки мозаїки перекладають у новий малюнок.

​росія послідовно підживлює подібні історії. Для Кремля це — інструмент розколу, спосіб виставити Україну «слабкою», а сусідів — «обділеними». Коли в Європі починають говорити не про російську агресію, а про старі карти, Москва виграє. Такі прийоми гібридної війни описані у дослідженнях: це робота через історичні травми, національні меншини, операції впливу.

​Виграють і крайні праві в Словаччині та Угорщині. Для них «втрачені землі» — це паливо для мобілізації виборців. Не потрібні складні програми чи аргументи, достатньо монети зі Святополком або старої карти у газеті. Вироки словацьким неонацистам доводять: це не музейні фігури, а реальні політичні гравці. Євроскептики ж отримують ще один аргумент: мовляв, Україна є джерелом нестабільності, а тому розширення ЄС чи нові пакети допомоги варто заблокувати.

​Газетна провокація у Словаччині — це тест. Вона вимірює, чи поведеться суспільство, чи клюнуть журналісти, чи почнуться суперечки між українцями та словаками. Реакція потрібна лише для одного: щоб довести, нібито «питання територій» існує саме собою. ​Найгірше, що можна зробити, — це піти за правилами провокатора й почати доводити «чия історія давніша». Єдиний ефективний вихід — спокійно показувати, хто стоїть за цією технологією, які мотиви вона переслідує, і нагадувати: кордони України визначені міжнародним правом і непорушні.