«Мій син вважав, що під час війни для нього батьків не існує. Лише Батьківщина…»

Того дня дев’ята ранку застала мене у Львові на вулиці Героїв УПА по дорозі у бік Привокзального ринку. Раптово гальмує транспорт з увімкненими «аварійками», завмирають люди. Триває загальнонаціональна хвилина мовчання за полеглими українськими воїнами. Цей сумний урочистий момент, за іронією долі, зупиняє мене біля пам’ятника одному з них, за кілька кроків від помешкання, де жив цей герой. Пам’ятник своєрідний, живий — Дерево пам’яті. Молоденька липка в оточенні медунок, тюльпанів, бегонії, барвінку пнеться до сонця, а на ній меморіальна табличка з датами народження і відходу воїна у вічність. Трохи нижче — цитата культового вірша-пісні Оксани Максимишин: «Мамо, не плач, я повернуся весною…». Ще нижче — значок QR-коду, сканувавши який можна дізнатися про (у цивільному житті) талановитого «айтішника», «ходячу енциклопедію», знавця мов, любителя книг, музики, подорожей, спорту, модних зачісок, зразкового сина, чоловіка, брата, друга, а у житті військовому — хороброго і креативного мінометника 103-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ Юрія Осадчука.

У віці Христа він загинув під час виконання бойового за­вдання у населеному пункті Стельмахівці Луганської області - разом із побратимами підірвався на ворожій міні. Поліг, але… про­довжує жити новим життям.

У цих липах бачить своїх хлопців…

— Біля нас росло старе де­рево — комунальники його спи­ляли, і я подумала, чому б на його місці не посадити інше, у пам’ять про мого Юрка, — роз­повідає мати воїна Леся Сте­панівна, вчителька математи­ки львівської гімназії «Євшан». — Хотіла, щоб це був клен, але мені сказали, що через загазо­ване повітря він не приживеть­ся. Зупинилися на липі.

Через вісім місяців після за­гибелі Юрка помер, важко пере­живши його втрату, мій чоловік Віктор. Восени за кілька метрів від синової липки зрізають ще одне старе дерево, і я посадила там ще одну липу. У них побачи­ла символізм, ці липи — обидва мої хлопці. На пам’ять прихо­дять слова Миколи Вінгранов­ського: «…коли я приходжу від тебе, я засинаю людиною, а просинаюся деревом і вранці шумлю у нашому подвір'ї, і су­сіди дивуються, звідки за ніч виросло таке дерево». Ці ряд­ки поет присвятив своїй дружи­ні. Але стосуються вони й мого сина з чоловіком…

Трапляється, машини, які паркуються неподалік, колеса­ми проїжджають близько біля моїх липок. Але я не ображаюся. Маю сапку, візьму її, розпушу-поправлю землю. Доглядаю за цими деревцями як за своїм си­ном і чоловіком. Ви собі не уяв­ляєте, які красиві у мене були хлопці!

Ніхто не знає про свою дити­ну краще, ніж мама. Ми слухали Лесю Степанівну і боялися пе­рервати її болючі одкровення…

Любив життя — і пішов захищати його

— Юра народився 30 травня 1989-го. А 1 грудня 1991-го йому, дворічному, ми з чоловіком ска­зали: «Сину, йдемо голосувати за Незалежність. Маєш цей день запам’ятати». Дали йому бюле­тень, щоб кинув у скриньку…

Україна йому була дорога. Баладу Павла Дворського про героїв Крут Юрко слухав без­ліч разів. «Славні хлопці-добро­вольці загинули триста…» — наш син ріс із цими рядками. І я те­пер думаю: чому ж він так слухав її, цю пісню?..

Змалку Юрчик любив вій­ськові іграшки. Бувало, розкла­де на підлозі фігурки пластма­сових солдатиків: там — армія білих, там — червоних, одні ідуть в атаку, інші відступають. Ле­жить і години дві моделює «бит­ви». Ми казали: Юра буде стра­тегом.

Юра завжди хотів дії, пред­метної, системної роботи. Під­літком підробляв адміністра­тором у комп’ютерних клубах, монтував мережі. На п’ятому курсі прийшов на постійну ро­боту в ІТ-компанію, де швидко виріс до проєктного менедже­ра. Працював і водночас вчив­ся. У 22 роки одружився.

Юрі все було цікаве — музи­ка, вивчення мов, історія. Бага­то читав різножанрової літера­тури. Займався спортом: бігав, плавав, освоював японське бо­йове мистецтво джиу-джитсу. Пробував себе в інших видах спорту — вейкбордингу, дайвін­гу, серфінгу, скелелазінні. Лю­бив екстремальне водіння, був фанатом львівських «Карпат». Прикипів до тайського боксу (звідси і його фронтовий позив­ний «Тай»). Разом з дружиною об'їздили Європу, а також Тай­ланд, Єгипет.

Мав чутливу до прекрасно­го душу, закінчив музичну шко­лу. Навчився гри на акордеоні, піаніно і гітарі. У 28 років найняв вчителя, щоб грати на віо­лончелі. Любив гарно одягати­ся, стригся у барбершопі. Тонко розбирався у парфумах. Не ви­знавав «свята» 8 березня, але тюльпани мені дарував…

А ця його пунктуальність! Якщо сказав, що прийде у пев­ний час, то з’явиться саме тоді, а не на хвилину раніше-пізні­ше. Пригадую, якось ми були у Кам’янці-Бузькій, домовилися зустрітися о 9.00. Ще нема тієї години, дивлюся через вікно, а мій Юра ходить попід вікна­ми. Запитую, чому не заходить до хати. А він: «Мам, я не роз­рахував, приїхав на 10 хвилин швидше. Не заходив раніше, бо, може, ви ще відпочиваєте…».

Юрко дуже любив похресни­ка, теж Юрія, сина свого друга. Обіцяв, коли прийде у фронто­ву відпустку, сфотографується з ним. Малому купили військо­ву форму, щоб зазнимкуватися з хрещеним батьком. За спра­вами забули про ту світлину. Але Юра спеціально повернувся до свого похресника і виконав обі­цянку. Хлопчина був щасливим.

Похресник дуже пишається своїм хрещеним татом. Якось прийшов з нами на Марсове поле і каже: «У всіх воїнів на мо­гилах є білі камінчики, а у мого хрещеного немає. Ось я при­ніс…». Іншим разом поклав на могилу нашого Юри «танчика»…

"Якщо ми москалів не зупинимо…"

Леся Степанівна особливо хвилюється, коли заходить мова про війну.

— Мій Юра ні дня не служив в армії. Проте готувався захища­ти свою країну. Дуже пережи­вав через те, що не випало іти воювати у 2014-му. Але фізично гартував себе до нових викли­ків: плавав, бігав, займався ін­шими видами спорту. Коли по­чалася велика війна, казав мені: «Мамо, ти бачиш: я — готовий! А що було б, якби мене взяли не­підготовленим?».

А той момент, 24 лютого 2022 року, я ніяк не забуду. Напередодні я впала і сильно розбила коліно, почалося за­гноєння. Донька каже: іди у лі­карню, бо зараз війна — потім лікарня може не працювати, у тебе почнеться біда з коліном. Через погане самопочуття чо­ловік мене не може завезти у лікарню. Телефоную до Юри. А він: «Я о 15 годині буду у вас. Але у лікарню тебе не завезу, мамо, не розраховуй!». При­ходить — вже зібраний. І… йде на війну. О 10 ранку Юра був у військкоматі, а о 15 годині з рюкзаком прийшов прощати­ся з нами.

Кажу йому: «Юро, наш тато після інфаркту. І я — після ін­фаркту. Ми обоє хворі. Як ти підеш? Ти розумієш, що ро­биш, синочку?». А він: «Для мене зараз батьків немає. Якщо ми москалів не зупини­мо…».

Мій Юра завжди був паци­фістом. Батько і чоловік лю­били полювання, тому вдома була мисливська зброя. Коли батько помер, мій чоловік каже до нашого сина: «Давай я пе­репишу її на тебе». А Юра: «Ні! Я ніколи в житті не вбиватиму тварин!».

І ось тепер, коли Юра з рюк­заком на плечах збирається іти на війну, я йому нагадую: «Сину, ти ж казав, що не будеш стріляти в нікого! Що не будеш вбивати тварин». А він: «Мос­калі - то не тварини. Вони гірші від звірів…».

Не раз казав: «Мамо, ти хо­чеш, щоб у нас було так, як у Бучі? Ти хочеш померти із за­клеєним ротом і зі зв’язаними ззаду руками? Краще я хоч де­сяток їх уб’ю перед тим, як вони мають мене вбити. Я їх нищити­му! Інакше вони будуть тут…».

Після тих слів я стихла. Пе­ред своїм чоловіком могла, як ми всі, жінки — щось виплакати, випросити. А от Юра сказав — і я замовкла. У нього була якась така сила…

У той день мій Віктор, попри погане самопочуття, таки завіз мене у лікарню. Пригадую, лі­кар хоче робити дренаж на коліні і каже, що треба його знеболити перед оперуванням. А я прошу: «Не знеболюйте, ріжте наживо!». Мені хотілося фізичного болю, щоб заглушити біль у душі…

Мого Юрка військкомат як комп’ютерника відправляв у зв’язківці. А він сказав, що то — «не його». Хотів воювати. Знай­шов якогось хлопця і помінявся з ним посадою: пішов у міно­метники… Сам випросився на схід. Як тільки не було «справж­ньої роботи», нервував: «Чому ми проїдаємо державні гроші? Чому не працюємо?».

Юра не телефонував мені з фронту — надсилав короткі по­відомлення. Просив: «Мам, я не на курорті! Писати лише раз на день». І я слухняно робила так, як він казав. Не їла доти, поки він не відповість. Хотіла бути спокійною, що з ним усе гаразд. Бувало, два дні нема звістки, то я два дні нічого в рот не брала. Мені здавалося, що…

Я щодня ходила до церк­ви. Вважала, що вимолю його, що врятую. Я допускала, що мій Юра може залишитися без руки, без ноги, в інвалідному візку. Але я знала, що він — силь­ний духом. Думала, що він ви­живе, що він все зможе. Але щоб отак відразу на смерть…

Часом думаю: а може, тоді, коли Юра збирався на фронт, я впала би перед ним на колі­на, плакала б — і, може, він мене пошкодував би? А донька Оля каже: «Ні, мамо, він все одно тебе не послухав би…».

Вираховував ціль швидше, ніж калькулятор

Наша співрозмовниця за­мовкає, а потім знову гово­рить про сокровенне, про наболіле:

— Коли Юра, нарешті, прий­шов у відпустку, запитала його: «Сину, ти не шкодуєш, що так зробив — пішов на війну?». Від­повідає: «Шкодую!». А я: «Ну, от, бачиш. А може, давай…». Він не дає мені договорити: «Шко­дую, мамо! Шкодую, що мало тренувався і не потрапив у 80-ту десантну бригаду. Я дуже хотів туди…».

Заради своїх побратимів мій Юрчик готовий був на все. Зга­дую: він повинен був прийти у відпустку 1 вересня 2022 року. Тоді ж хотів потрапити додому його друг Андрій — бо дитина йшла у перший клас. Команди­ри молодого батька не відпус­кали. А мій Юра каже їм: нехай Андрій їде у відпустку першим, замість мене. Це дуже врази­ло. До речі, Андрій був єдиним з тих, хто залишився живим піс­ля підриву машини на міні… Згодом він розповідав мені: «Я казав до вашого Юри: який же ти „Тай“? Ти — „Академік“! Що не запитаєш — все знаєш». Ан­дрій розповідав, що коли перед стрільбою вони робили розра­хунки для ураження цілі, мій син усно рахував швидше, ніж хлоп­ці на калькуляторі.

Стипендіальний фонд в УКУ на честь Юрія Осадчука

Пані Леся говорить і про те, що її дуже зігріває, — втілення однієї із синових мрій:

— Друг Юри виступив меце­натом річної стипендії в Україн­ському католицькому універси­теті. Синові дуже сподобалася ця ініціатива, і він хотів також у майбутньому допомагати актив­ній молоді. Коли Юра загинув, його дружина запропонувала створити іменний стипендіаль­ний фонд, стипендійну підтрим­ку на перший рік навчання най­кращим студентам Факультету прикладних наук. Це саме той формат, який сподобався б си­нові. І, звісно, це — пам’ять для всіх нас, тих, хто його втратив. Через підтримку талантів Юра і надалі продовжує боронити не­залежність нашої України…

Тепер ми звіряємо всі свої вчинки з Юрою, він спостері­гає за нами з небес. Постійно пам’ятаємо: маємо жити гідно і вимагати цього від інших — адже за що тоді загинули мій син і ти­сячі інших?