«Навіть бачив свого ангела-охоронця. Він мені: «Що, Юро, фініш? Чи ще повипендрюєшся?». Кажу: «Повипендрююся…»
Українські військові, які проходять реабілітацію у Реабілітаційному центрі «Галичина», — про війну, поранення й життя після ампутацій
Військові, з якими я недавно познайомилася під час подорожі у Крехівський монастир отців-василіян і Музей-заповідник «Жовківський замок», проходять реабілітацію у Державному некомерційному підприємстві «Реабілітаційний центр «Галичина» у Львові. Зараз на реабілітації у цьому центрі 83 воїни, багато з них — уродженці півдня і сходу України, тож працівники роблять усе можливе, щоб показати хлопцям усю красу міста Лева та нашого регіону. Фактично, це один із пунктів реабілітації, етап адаптації до життя поза лікувальним закладом. А ще — психологічний відпочинок. Військові, яких повезли на екскурсію, — з різних регіонів України, до великої війни між собою не зналися. Їх об'єднує неймовірна любов до України, яку усі вони пішли добровольцями захищати від окупантів.
Підірвався на трофейному БТРі
Юрій Олійник з Лозової, що на Харківщині, працював будівельником, водієм. Для нього війна розпочалася 21 березня 2022-го. Пішов у стрілецький батальйон (92-га бригада), що згодом став штурмовим.
— Коли почалася велика війна, я саме повернувся з Німеччини, привіз хлопців. І мав повертатися туди через тиждень з новою бригадою, — розповів журналістці «ВЗ» 52-річний Юрій Олійник. — Роботодавці просили, щоб приїхав, мовляв, зроблять мені всі документи, але я відмовився. Як можна їхати, коли моя країна палає у вогні? Ми тут були потрібні! Ходив у військкомат — сьогодні не взяли, сказали прийти завтра. Завтра прийшов — знову не взяли. Та скільки ж можна, кажу їм. Щоразу, коли йшов, прощався з мамою, а ввечері знову повертався. Це ж який стрес був для неї… Нарешті через день зателефонували, щоб приходив.
За словами Юрія, молодим хлопцем проходив строкову службу у Нагірному Карабаху, тож у вічі смерті доводилося заглядати ще тоді, 30 з гаком років тому. Коли демобілізувався, навіть у страшному сні не могло наснитися, що колись знову доведеться взяти до рук зброю…
Про ті пекельні дні Юрій Олійник з позивним «Рикошет» розповідає неохоче: «Та що там казати, війна є війна».
Підірвався водій БТРа «Рикошет» під Бахмутом на протитанковій міні. Їздив на трофейній машині. «Ой, коли був наступ, — усміхається, — вибили кацапів і затрофеїли БТР на харківському напрямку. Я ще тоді „прикольнувся“, сказав, щоб не розбивали БТР, бо вмію на ньому їздити. І мій жарт став реальністю — наступ відбили, захопили БТР, а мене посадили у нього водієм».
На трофейному БТРі вивозив людей на позиції, забирав 300-х. Трагедія сталася, коли вивезли людей і «відкотилися» назад, бо пообіцяли, що через хвилин 20 знову будуть на «точці завантаження». На під'їзді й підірвалися на протитанковій міні. Це було 28 грудня 2023-го. Водій з позивним «Зять» — 200-ий на місці. «Рикошет» дивується, як залишився живий…
— Я був до половини нагорі, а ноги — в БТРі. Від болю на кілька секунд знепритомнів. Навіть бачив свого ангела-охоронця. Він мені каже: «Що, Юро, фініш? Чи ще повипендрюєшся?» (в очах «Рикошета» скрутилися сльози. — Г. Я.). Ні, кажу, ще повипендрююся".
Це було о 5-й ранку. Отямився й спробував вилізти. А ноги застрягли. Пальцями порухати не міг, ноги заніміли. Поруч проїжджали наші машини. Ліхтариком подавав сигнал, щоб забрали. Проїхала одна, друга… Лише третя машина «побачила» світло.
Водій дронщиків, який мене побачив, заліз через люк. Каже: «Ногам твоїм — хана». «Відчіпляй», — кажу. Як з’ясувалося, одна нога прикипіла до металу, хлопці відрізали ногу ножицями від тіла в БТРі, а з іншою мене витягнули. Але її врятувати медики не змогли.
Прийшов до тями у лікарні імені Мечникова у Дніпрі - без обох ніг… За 8 місяців «Рикошет» переніс понад 20 операцій (каже, вже й з рахунку збився. — Г. Я.). Був у різних лікарнях, а вже майже чотири місяці Юрій — у реабілітаційному центрі «Галичина» у Львові. Наразі у колісному кріслі, бо не має протезів. В Україні усі відмовляються допомогти, кажуть, надто високо відрізано ноги. Щоб зробили за кордоном, потрібні великі гроші, яких поки що у «Рикошета» нема. Воїн не втрачає надії. Збирає кошти (IBAN UA763220010000026201343729820, Олійник Юрій Миколайович), бо понад усе мріє ходити…
Поранення отримав у Нью-Йорку
Євген Горяний — водій фури, у лютому 2022 року прийшов в один із військкоматів Києва. Але там сказали, що наразі місць немає, і Євген поїхав додому — на Кропивниччину. У травні цього ж року пішов захищати Батьківщину. Воював у Куп’янську, на донецькому напрямку, під Бахмутом. Поранення отримав у селищі Нью-Йорк.
— У липні цього року ворожий fpv-дрон зробив скид, осколки вразили ногу, були переломи у кількох місцях. Врятувати ногу не вдалося. Після кількох медичних закладів — Дніпро і Київ — привезли до Львова. Зараз чекаю на протез.
«Коли потрапляєш туди, там страху нема»
32-річний Дмитро Яницький з Рівненської області знає, що таке армія, ще з 2015-го, коли пішов на строкову службу. Через рік перевівся на контракт. Служив у тиловій частині на Житомирщині. Велику війну зустрів в Озерному.
— Там та-а-акі прильоти були. Страшно згадати, — каже Дмитро. — Я попросився у 3-тю штурмову бригаду. Воював на луганському напрямку.
— Як зазнали поранення?
— 21 червня цього року отримали команду — йти на зачистку. Це був справжній штурм. Отримав кулеметне поранення в руку. Трохи вище долоні. Долоня висіла на шкірі. Наклали турнікети. Ампутували майже під лікоть. Після операції у Харківському госпіталі перевели у львівський, а потім у цей реабілітаційний центр. Буду мати протез, вже підписав договір у «Суперх'юменсі».
— Що для вас було найстрашнішим на війні?
— Багато хлопців бояться йти туди. Але страх — до того. Коли потрапляєш туди, там уже страху нема. Перед тобою — обов’язок захищати родину і Україну.
Микола Леонідович із Волині
Хлопці, які проходять реабілітацію у центрі «Галичина», не хочуть розповідати про війну. Дехто відмовився від розмови, коли почув, що я — журналістка, ще хтось казав: «О, та я можу з вами говорити — про все на світі, але тільки не на диктофон»… Підійшла до хлопця з Волині на колісному кріслі. Назвався: «Я — Микола Леонідович. Фурман. В армії ніколи не служив». До великої війни працював на будівництві.
Він доброволець. Не дочекався повістки, і торік у вересні сам пішов у військкомат. Потрапив у 24-ту піхотну бригаду. Поранення отримав 24 березня під Бахмутом. «Ми на позиції носили хлопцям їсти, — каже Микола. — Йшли ввечері, довкола темрява — хоч око вибери. Не видно, куди йдеш, бо ліхтариком підсвітити не можна. На щось наступив. Підірвався».
— Вам ампутували ногу вже у лікарні?
— Та де! Хлопці відрізали на місці. Висіла на шкірі…
— Боже…
— Так, ножицями. Але я не відчував нічого.
— Багато операцій перенесли?
— Сім. Мені вже зробили протез. Але на ньому довго ходити не можу. Ще вчуся. Треба звикати. На ногах ходити було зручніше (сміється. — Г. Я.).