«Втрата кінцівки — не втрата життя. Треба жити далі!»

За рекордні три місяці у Львові «вбиту» радянську поліклініку було перетворено на надсучасний Реабілітацій­ний центр «Незламні». Тут, як ніде, розумієш, яку трагедію, яку біду несе війна, і якою є справжня ціна нашої немину­чої перемоги.

-Реконструкція ста­рої семиповерхової по­ліклініки — а це 4 тисячі метрів квадратних — стартува­ла на початку минулого року, а вже 12 квітня центр був від­критий, — розповідає керівни­ця проєкту «Незламні» та ди­ректорка з розвитку Першого територіального медично­го об'єднання Львова Ірина Заславець. — Роботи тривали вдень і вночі. Ми розуміли, що часу обмаль, бо пацієнтів багато, і вони потребують негайної до­помоги.

Центр «Незламні» з'єднаний з головним корпусом лікарні Святого Пантелеймона 80-ме­тровим скляним мостом.

— Цей міст з'єднує другий по­верх лікарні з сьомим поверхом колишньої поліклініки, — продовжує розмову пані Ірина. — Відтак пацієнт, який перебуває на реабі­літації у Центрі, має доступ до усіх вузьких спеціалістів стаціонару. Крім того, має доступ до МРТ, КТ, рентгенів, будь-яких обстежень. Або якщо потрібно якесь хірур­гічне втручання — часто у випадку ампутації треба робити реампу­тацію, або якийсь уламок треба дістати і щось виправити.

«З протезом можна і на велосипеді їздити»

Минаємо міст і заходимо у центр «Незламні». При вході стоїть біле фортепіано.

— У нас проходить лікування чоловік з Бахмута. Він цивіль­ний, але постраждав на війні. Він часто грає на цьому форте­піано. Відтак відновлює свою пам’ять. Це також елемент реа­білітації, — каже Ірина.

Тут на кожному поверсі - за­тишні куточки для відпочинку пацієнтів: на столику кава-чай, фрукти-солодощі. А також — ве­ликі шахи, PlayStation тощо. Це все дарують благодійники, щоб пацієнти почувалися як удома.

Піднімаємося ліфтом на шос­тий поверх, де розташовані па­лати. У коридорі розвішані великі фотографії «випускників» Центру. Ці люди на протезах уже повер­нулися до повноцінного життя. Звертаю увагу на фото старшої пані у візочку. Читаю підпис: «Не­зламна бабуся мріє знову бавити своїх онуків у рідному місті».

Заходимо у палату. Знайоми­мося. Яна Ковальова — бібліотекарка з Авдіївки Донецької області. «У двір сусідам приле­тіло, а я у цей час була у своєму дворі. Осколком поранило ногу, відвезли до лікарні, прооперу­вали. Ногу не вдалося врятува­ти.., — жінка на мить замовкає. — Іноді думаєш, це на все жит­тя… Вже не зможеш багато ре­чей робити. Запитувала трене­ра: «А як же велосипед?». Я ж на велосипеді весна-літо-осінь, до холодів. Він каже: «Та нормаль­но. Якщо з протезом освоїтися, можна і на велосипеді їздити». Тут багато таких, як я. І вони вже вправно на протезах ходять. Якось у спортзалі я стояла на диску, що для рівноваги. Поруч займався чоловік. Дивиться на мене і каже: «Я взагалі на ньому стояти не можу». Він також не має однієї ноги. А я стою. Легше стає, коли бачиш історії інших людей, які собі раду дають, і дума­єш: «Я теж зможу».

Яна пережила страш­ні фантомні болі, які були з першого дня після опера­ції. «Відчуваю, що болить коліно, або п’ятка, або кон­кретний палець на нозі. Ноги немає, а вона болить. Нога як під струмом. Ча­сом наче її м’ясорубкою перемелюють. Особливо фантомні болі сильні вно­чі», — каже жінка.

Але це не єдиний біль, який вона пережила. «Нема вже моєї бібліотеки. 35 000 книжок вщент згоріли, — на очі Яни наверта­ються сльози. — Я коли побачи­ла те згарище, розплакалась. Там всі книжечки були розстав­лені своїми руками, перебра­ні. Коли люди приходили, пита­ли про якусь книжку, казала: «На стелажі, третя полиця знизу». А коли після пожежі зустріча­ла своїх читачів десь на вулиці, вони казали: «Ми все відбудує­мо і будемо знову до вас у біблі­отеку ходити».

«Для мене знайдеться робота у штабі»

…Йдемо у зал, де стоять тре­нажери для реабілітації. Тут зна­йомимося з Сергієм Романов­ським, військовим ЗСУ. Він уже має два протези і якраз займа­ється на тренажері-велосипеді - крутить педалі…

Сергій із Черкащини. У вій­сько пішов добровольцем. На фронті втратив обидві ступні.

«Зайшли на мінне поле, бо не було зафіксовано, що там таке. Спочатку наступив одною но­гою, потім, як виходили, насту­пив другою на ще одну протипі­хотну міну», — розповідає. Сергій за фахом будівельник. Після реабілітації планує займатися тим, чим займався до війни. «Але на­разі, — каже, — треба нормально навчитися ходити без милиць». Запитую його: «Будете відбудо­вувати Україну після нашої пере­моги?». «Так, років через десять після війни туди поїду, поки все не розмінують. Для початку тре­ба позбирати всі міни і снаряди, які там залишаться…».

На іншому тренажерні працює чоловік, що не має кінцівки до ко­ліна. Знайомимося. Олександр Рясний втратив частину ноги під час контрнаступу на Запорізько­му напрямку. «Ворожий снаряд мене знайшов. Нога спочатку була, але в реанімації вимушені були ампутувати, оскільки порвало артерії, тож не було мож­ливості її врятувати. На почат­ку був шок. Потім якось… Поруч була дружина, сім'я. Був не жаль до себе, а прикро, що так стало­ся. Але таких, як я, багато. І ні­чого — бігають, займаються спор­том і повертаються на фронт. Втрата кінцівки — не втрата жит­тя, потрібно з цим змиритись, перебороти і жити далі», — каже. Протезування будуть робити че­рез декілька місяців, зараз іде етап загоєння ран. Тож у Цен­трі чоловік надовго. А потім, вже з протезом, планує повернутись на службу. «Для мене знайдеть­ся робота у штабі. Можливо, ін­структорська посада», — каже.

Вчать жити після реабілітації

Заходимо у зал ерго­терапії. Ерготерапія — це комплекс реабілітаційних заходів, спрямованих на відновлення повсякденної діяльності.

«Тут з пацієнтами віднов­люємо побутові функції, які вони виконували до того, — розповідає ерготерапевт­ка Ярина Васильків. — Піс­ля лікування, протезування і реабілітації наші пацієнти повернуться додому і ма­ють бути максимально не­залежними». Показує територію умовної спальні. «Тут вчаться за­стеляти і розстеляти ліжко, про­бують на нього лягти. Багато у кого є маленькі діти, тож тре­нуються, як з ними давати собі раду. У нас є навіть пеленальний столик», — розповідає. Перехо­димо на умовну кухню. «Готуємо з ними їсти, маємо спеціальні сто­лові прибори, інші допоміжні за­соби, — продовжує розповідь ер­готерапевтка. — Наприклад, це — спеціальний прилад для ґудзи­ків. Людина, яка не може застеб­нути ґудзик двома руками, за до­помогою такого приладу зробить це однією рукою. Маємо насад­ки на ручки для писання, спеці­альні ножиці для людини, яка не має кінцівки. А цей прилад ви­користовується для надяган­ня шкарпеток чи колготок. На комп’ютерах пацієнти тренують різні навички — хапання, супіна­ції і пронації».

Є в Центрі унікальний, єди­ний в Україні, робот, який по­вністю імітує ходьбу на протезі. Це подарунок від Німеччини. Ко­штує вісім мільйонів доларів.

Весь другий поверх Центру присвячений відновленню мен­тального здоров’я. Бо негатив­ні емоції забиваються у тіло і звідти їх треба «вигнати». Є тут кімната тілесної терапії. Зокре­ма, диво-крісло. Пацієнт сідає, йому на очі надягають пов’язку, щоб нічого не бачив, вдягають навушники, і крісло під музику починає вібрувати. Так зніма­ються і фантомні болі, і напру­га у тілі.

«Кошти завжди знайдуться, особливо на медицину»

Після екскурсії Центром по­спілкувалася з генеральним директором Першого медич­ного об'єднання Львова Оле­гом Самчуком.

— Пане Олеже, я давно не була в цій лікарні. Зайшла і приємно вражена. Які якості повинна мати людина, керів­ник, медик, щоб з трупарні, як колись називали лікарню на Топольній, зробити такий сучасний медичний заклад?

— Людям, які приходять до нас на роботу, даємо можли­вість реалізуватися. Тому лі­карня почала змінюватися. За останні чотири роки ми прийня­ли на роботу 3,5 тисячі нових людей. Зараз тут 4300 праців­ників: 1100 лікарів, близько 500 інтернів, 2500 медичних сес­тер, решта допоміжний персо­нал. Працюють у нас і іноземці, які приїхали нам допомагати. І у всіх одна мета: здійснювати ме­дичні мрії зараз, не чекати, не дивитися, як класно у Німеччині чи Америці, не відставати ні на одну хвилину від світу.

— За що найбільше любите свою професію?

— У мене батьки — лікарі, і я знав, що буду лікарем. Це най­елітніша спеціальність у світі. Щоправда, в Україні і у постра­дянському просторі знецінена…

— Ви не корінний львів'янин, вас мер Львова Анд рій Садовий переманив з Волині. Які аргументи були застосовані, щоб взяли валізи і переїхали з насидженого місця сюди?

— Перейти на інший рівень і зробити щось більше для більшої кількості лю­дей. Андрій Іванович приїхав до мене у Ковель і особисто запросив очолити лі­карню у Львові. Андрій Садовий робить великий акцент на медицину, зокре­ма опікуючись нашим проєктом «Не­зламні», що є гіпермасштабним в Укра­їні з розвитку реабілітації і відновленню кожного українця, який постраждав від війни. Наша лікарня — багатофункціо­нальний простір, куди приходить паці­єнт і отримує всю допомогу: КТ, МРТ, ангіографія, імунологія, ревматологія, гематологія тощо. Тобто людина отри­мує весь спектр допомоги в одному лі­кувальному закладі. Раніше тут було лише декілька відділень, решту допо­моги треба було отримувати поза меж­ами лікарні.

Вся ургентна допомога надається безплатно. Є багато дорогих операцій, реконструктивних, витратні матеріа­ли яких коштують десятки тисяч дола­рів. Отримуємо їх за допомогою наших друзів, колег з-за кордону, і робимо ці операції безплатно. Тільки зараз по­чинаємо контрактувати з державою. А до цього часу 250 протезів поставили безкоштовно. Ми не планували займа­тися протезуванням, але коли розпо­чалася велика війна і почало поступа­ти дуже багато пацієнтів з ампутаціями кінцівок, ми зрозуміли, що маємо чи­мось допомогти. Створили своє проте­зування і отримали багато протезів від наших друзів, колег.

— Що в українській медици­ні найбільш позитивне, а що мало би відійти у минуле і від чого давно треба було відмовитись?

— Українська медицина пішла шля­хом створення національної служби здоров’я, яка гарантуватиме якісні ме­дичні послуги кожному українцю, не­залежно від статусу. Це правильний шлях, який треба лише модернізува­ти, збільшувати кількість послуг і чітко визначити, які послуги покриває дер­жава, а які ні. І кожен українець буде знати, що за пластичну хірургію чи сто­матологію треба платити, а все решту покриє держава.

— Не розумію, якими коштами держава має ці послуги покривати, якщо немає страхової медицини?

— Кошти завжди знайдуться, осо­бливо на медицину. На медицині дер­жава не повинна економити. Коли буде здорова нація, будуть дороги, стадіо­ни, наука, освіта, технології - все буде. Раніше медицина в Україні фінансува­лася за залишковим принципом, тому лікарні виглядали ганебно. Зараз ме­дицина відроджується, лікарні віднов­люються — від сільських амбулаторій до великих лікарень. Після закінчення війни в Україну будуть приїжджати па­цієнти з інших країн за медичним ту­ризмом. До чого ми і готуємося.

— А що не подобається в україн­ській медицині?

— Все, що не подобається, ми у цій лікарні разом зі своїми колегами змі­нюємо. Раніше пріоритетом було об­ладнання, а потім — людина. Зараз спочатку людина, потім знаходяться обладнання, ресурси, фінанси. Люди принесуть і фінанси, і ресурси. Нам ба­гато країн світу подарували різні дорогі апарати: уряд Польщі подарував МРТ, американці подарували ангіографи, КТ тощо. Але якщо немає фахової людини, яка працюватиме на цьому обладнанні, це буде груда металобрухту.

— Ви робите ставку на молодь, максимально омолоджуєте колек­тив. Старше покоління лікарів вва­жає, що це неправильно, бо від­кидається досвід, а молодими, мовляв, легше керувати…

— Ми поважаємо думку старшо­го покоління. Жодного працівника не скоротили, не звільнили. Єдине, що оновлювали завідуючих. Є час, коли є можливість працювати. Бо є здоров’я, бажання, ентузіазм. І є час, коли треба поступитися місцем і бути радником-порадником. Я не прихильник того, що посади треба займати десятиріччя­ми. Тим людям, кого призначаємо, по­яснюємо, що отримуєш посаду не по­життєво. Якщо не показуєш результату, маєш поступитися тому, хто працюва­тиме краще.

— За якими критеріями оцінюєте фаховість свого лікаря?

— Насамперед фаховість. На дру­гому місці - чесність, порядність. Та­кож за лідерством у колективі. Меди­цина — це не робочий день з дев’ятої до п’ятої. Це ненормований робочий день, відсутність вихідних, свят, тому що люди не хворіють за графіком.

— Який ваш графік роботи?

— Ненормований. Приходжу на ро­боту о 7.20. Раніше був робочий день з дев’ятої години, ми змінили на вось­му ранку. Бо я втомився чекати всіх до дев’ятої. У попередньому місці праці, у Ковелі, приходив на роботу о 6.50.

— Коли ж ви живете?

— Це моя проблема. У мене є троє дітей, яких я, на жаль, мало бачу. Мої діти ростуть без мене. Коли народила­ся моя третя дитина — хлопчик, думав, йому буду приділяти більше уваги, ніж старшим дочці і сину. І тут мене запро­сили на роботи у Львів. Відтак все ви­йшло навпаки.

«Кожен, хто повернувся з війни, шукає шлях до нового життя»

Насамкінець ми запитали пані Ірину Заславець про найбільш зворушливу історію у лікарні за час війни, яка про­йшла крізь її серце.

«Це дівчинка Вероніка, якій уламок влучив у голову. Мама її накрила своїм тілом і загинула, — розповідає пані Іри­на. — У неї є дядько в Києві, який не за­хотів її взяти, прийняти в родину. Її тут прийняли інші люди. Вона через рік піс­ля того, як ми її пролікували, прийшла в лікарню святкувати свій день наро­дження. Ми їй навіть коня привели, аби на ньому проїхалася. У неї була мрія — обняти захисника з Вугледара, бо сама вона звідти родом. Серед наших па­цієнтів знайшли військового звідти, і вона йому подякувала за захист.

А ще семирічний Ромчик, який по­страждав під час обстрілу Вінниці. Його мама загинула. Хлопчика привез­ли у вкрай важкому стані - 45 відсотків тіла в опіках. Ніхто не вірив, що виживе. Наші фахівці змогли його стабілізувати і відправили за кордон. Зараз Ромчик повернувся і навіть брав участь у тан­цювальному конкурсі.

Або історія Богдана Зарицького. Він був на Азовсталі, потім в Оленівці у полоні. До нас звернулась його дру­жина, яка є однією з засновниць ор­ганізації «Жінки зі сталі», з проханням допомогти її чоловікові. Це був пер­ший воїн, якого ми прийняли після по­лону. Коли він виписувався, прийшов до мене з дружиною з пакунком. Там свічка у формі янгола, баночка меду і блокнот. У нього позивний — «Межа». Він сказав, що це блокнот, у якому не­має ліній, «щоб вас нічого не обмежу­вало». А ще приніс книгу Ремарка «По­вернення». Вона починається словами, що кожен, хто повернувся з війни, шу­кає шлях до нового життя".