Через гасло «Слава Україні!» окупанти відбили хлопцеві нирку…

Мала батьківщина цього 20-річного українця — один з нині окупованих райцентрів Луганщини. Через війну Степан і його мати Ольга перебралися у затишне містечко на заході України. Юнакові вимушена подорож з рідного дому далася нелегко, його життя висіло на волосинці, могло обірватися будь-якої миті. А все через його палку любов до України…

Після закінчення дев’ятого класу Степан хотів вступити у кадетське вій­ськове училище. Не вийшло — на вступних іспитах підвела ма­тематика. Обрав для навчання технічний коледж. Але тяга до військової справи таки пере­важила: на третьому курсі пе­ревівся на заочний курс, а сам підписав контракт на службу у прикордонних військах. Про­служив півтора року. І тут знову спіткала невдача: зламав руку у трьох місцях, хірурги вставили пластини…

Через проблеми зі здоров’ям про своє військове захоплення хлопцеві довелося забути. Сте­пан пішов працювати продав­цем солодощів у супермаркет рідного міста. Там його 24 лю­того і застала велика війна. Їх­ній райцентр захопили окупанти. Далі вони швидко просунулися на захід і південь. Тож втікати вже не було як. Росіяни встановили свою окупаційну владу. Їй потра­пили до рук «злиті» кимось відо­мості про учасників бойових дій, які містилися у базі даних Центру надання адміністративних по­слуг. У тих списках фігурувало і прізвище Степана. Орки поча­ли переслідувати родини укра­їнських військовослужбовців, вишукували їх по будинках. Зна­ючи, що рано чи пізно прийдуть і по нього, колишній прикордон­ник переховувався у знайомих.

— Одного разу, коли мій син повертався з роботи, його зу­пинили представники так зва­ної лнр, відібрали машину, те­лефон, — згадує мати Степана. — Завезли у приміщення ко­лишнього райвідділу поліції, де розміщувався штаб. Били, зну­щалися. У насмішку єхидно на­казали крикнути «Слава Украї­ні!». Думали, що хлопець перед озброєними ворожими солда­тами побоїться це зробити. А Степан візьми і скажи це. У від­повідь отримав чергову порцію ударів.

— А не наказували тобі ча­сом кричати «Слава росії!»? — цікавимося у хлопця. А він від­повідає: «Яка росія? Я — патріот своєї держави — України».

Окупанти так побили непо­ступливого Степана, що на його тілі не залишилося живого міс­ця. Покаліченого привезли у місцеву лікарню. Тамтешні ме­дики побачили, що не дадуть з ним ради, тож переправили на лікування у Луганськ. Там поду­мали, що Степану відбили селе­зінку, але потім виявилося, що розірваною була і вже не пра­цювала одна з нирок. Її довело­ся видалити…

Через місяць перебування у шпиталі Степан повернувся до­дому. І вирішив будь-що доби­ратися в Україну. Зробити це можна було лише через… ро­сію. Федеральним прикордон­никам сказав, що їде до двою­рідної сестри, яка мешкає на території рф (заздалегідь попе­редив її про цю поїздку-леген­ду), а сам незабаром перебрав­ся у Литву, Латвію, а вже звідти — до Польщі. І врешті-решт — в Україну.

— Твоя мати, Степане, нам розповідала, що ти дуже мрі­єш піти на службу у Збройні сили України. Це правда?

— Правда. Таке бажання у мене є…

— Як це можливо, якщо не маєш доброго здоров’я?

— Але ж я давав присягу! Ду­маю, на фронті знайдеться ро­бота і для таких, як я.