«Ми виснажили російські підрозділи»

Українці чекають переможних вісток з фронту. Але їх наразі не так багато. За останні дні ми очистили від ворога острів Зміїний, завдали потужних ударів по ворожих складах, комунікаціях, але втратили Рубіжне, Сіверськодонецьк, Лисичанськ. Згущуються хмари над Слов’янськом. російське керівництво каже про повністю захоплену Луганську область і про нарощування своїх дій на Донеччині. Рашисти, попри наш опір, продовжують повзучу окупацію...

Коли і як ми її зупинимо? З такого запитання “на злобу дня” починаємо розмову із керівником Центру військово-правових досліджень Олек­сандром Мусієнком.

– Я трохи інакше подивився би на ситуацію, яка складаєть­ся на фронті. Попри те, що у ро­сійських військ є певні тактичні успіхи – захоплення Сіверсько­донецька, Лисичанська, у них не­має якихось великих стратегіч­них перемог. Після вимушеного (під тиском українських сил обо­рони) відходу росіян із київсько­го-чернігівського напрямку оку­панти готували велике оточення ЗСУ на сході. Їхній план полягав у тому, щоб з півдня наступати через Гуляйполе (Запорізька об­ласть), а з півночі рухатися через Ізюм-Лозову (Харківщина) – і та­ким чином замкнути у величез­не кільце наших воїнів, повністю окупувати Донецьку і Луганську області, захопити Харківську і Дніпропетровську області.

А що зробили українські вої­ни?

Незважаючи на відсутність переваги в артилерії, авіації, ма­теріальному забезпеченні, ЗСУ зуміли нав’язати свій сценарій ведення бойових дій. Звели їх до трьох-чотирьох точок: Сівер­ськодонецьк, Лисичанськ, а за­раз Слов’янськ, Бахмут. Наші воїни досягли певної мети – не дали створити велике опера­тивне оточення. Ми виснажи­ли російські підрозділи. Вороже угруповання, яке наступало на Лисичанськ, уже не може про­довжувати активні дії, потре­бує доукомплектування. Це дало ЗСУ змогу досягти, хай невели­ких, але все ж тактичних успіхів на Херсонщині, де нашим захис­никам вдалося відсунути ворога. Так само, як на запорізькому на­прямку. Тому не треба бути песи­містами.

До речі, що стосується Слов’янська і Бахмута – росія­нам там буде непросто. З при­буттям важкого озброєння із закордону, зокрема реактив­них систем залпового вогню, які б’ють на 70-80 км, ми маємо можливість знищувати командні пункти ворога, його склади із бо­єприпасами тощо.

Зараз перед силами нашої оборони на сході стоїть важливе завдання: якомога швидше зу­пинити просування противника. На півдні цю мету вже реалізо­вано. Там поступово створюють­ся передумови для контрнасту­пальних дій.

– Начальник Головного управління розвідки Мінобо­рони Кирило Буданов заявив, що в Україні, починаючи з на­ступного місяця, “відбудуться певні події, які ознаменують переломний момент у війні проти росії”. На думку Буда­нова, більшість активних бо­йових дій завершиться до кін­ця цього року, а війна загалом – наступного року, виходом ЗСУ на наші міжнародно ви­знані кордони 1991 року. Чи поділяєте такі прогнози?

– Можливо, керівник нашої розвідки володіє певною інфор­мацією закритого характеру, яка може свідчити про майбут­ній перелом. Упевнений: надалі, у серпні-вересні, ми побачимо нарощування із Заходу поста­вок Україні потрібної зброї, зо­крема реактивної артилерії та інших систем. А це здатне впли­нути на хід війни. Позитивно для України.

А ще, можливо, у пана Буда­нова є якась інформація щодо політичних процесів. Термін “до кінця року” звучить все частіше – і не тільки з боку українського керівництва. Наші британські ко­леги, інші партнери кажуть, що за певних умов Україна до кінця 2022-го здатна досягти певних тактичних успіхів на полі бою. І навіть відновити ситуацію ста­ном на 23 лютого. А дехто каже про можливість вийти на кордо­ни України 1991 року...

Усе залежить від темпів наро­щування підтримки України. Сут­тєво вплине реальна допомога за ленд-лізом. Свої результати повинно дати розширення санк­ційного режиму. Третій момент – політично-дипломатична ізо­ляція росії, продовження тиску на путінський режим. Комбінація цих заходів здатна пришвидши­ти нашу перемогу в цій війні. Але від конкретних часових прогно­зів я утримався б.

– Натовські далекобійні га­убиці і системи залпового вог­ню вже добре показали себе на фронті. Але чому їх поста­чають нам дозовано – по кіль­ка штук, а не великими партія­ми, що могло би пришвидшити вигнання окупантів і суттєво зменшити наші втрати?

– Погоджуюся з вами. Поки що, так виглядає, у нас сумарно буде близько десяти потужних реактивних систем залпового вогню. Але є обіцянки від США та інших країн збільшити поставки цього та іншого озброєння. Маю надію, що до осені Україна мати­ме хоча б 20-25 таких установок. Якби у нас їх було до сотні, це дало б можливість отримати пе­ревагу над російською артиле­рією. Є думка, що для того, аби переламати хід подій на бік Укра­їни, достатньо від 30 до 50 таких систем – із великою кількістю ракет. А для перемоги цих сис­тем потрібно на порядок більше.

– Із деяких західних сто­лиць час від часу звучать за­клики до української вла­ди сідати за стіл переговорів з москвою. Чи не охолонули там до боротьби з путіним? Чи не підштовхують нас до при­низливого миру на його умо­вах?

– Якісь такі підходи у деяких країнах зберігаються – європей­ський політикум неоднорідний. Але прихильники такого підходу перебувають у меншості. Біль­шість західного політбомонду вважає, що Україну треба під­тримувати. І Україна не збира­ється торгувати своєю терито­рією та суверенітетом! На Заході вирішили, що Україні треба на­давати підтримки стільки, скіль­ки їй буде потрібно. Таке фор­мулювання міститься у заяві держав-членів “Великої сімки”, яку ухвалено під час її саміту. Про це йдеться і у підсумковій декла­рації недавнього саміту НАТО, де росію визначено як стратегічну загрозу. Все залежить від нас, ми самі є ковалями свого щас­тя. Сценарій нашої перемоги пи­шуть Збройні сили України. Його мають підтримувати і всереди­ні країни, і на зовнішньополітич­ній арені.

– Воюючи на сході й півдні, щоразу оглядаємося на пів­ніч, у бік Білорусі. Чи можна чекати підступного удару від лукашенка?

– Думаю, у близькій перспек­тиві – ні. Судячи з офіційних по­відомлень нашого Міноборони, Головного управління розвід­ки МО, Державної прикордон­ної служби, не видно, щоб із напрямку Білорусі створюва­ли ударні угруповання військ. Там постійно проводять навчан­ня, маневри – це провокативно, особливо, якщо враховувати за­яви Лукашенка. Але сьогодні не видно, що білоруські війська го­тові вирушити у повномасштаб­ний наступ.

Якщо брати довгостроко­ву перспективу, то такі маневри можуть свідчити про підготов­ку до ведення бойових дій. Ду­маю, Лукашенко спостерігати­ме за ситуацією. Не виключено: якщо побачить більш програш­ну ситуацію росії, то намагати­меться дистанціюватися від пу­тінського режиму. Не тому, що дуже любить Україну чи шанує цивілізаційні ідеали, а тому, що переживатиме за своє політич­не виживання, за гарантії влас­ної безпеки.

– Про справи тилові. У сус­пільстві викликала збурення ідея запровадити обмеження щодо пересування військовозобов’язаних...

– В Україні з цього питання ухвалено щонайменше три зако­нодавчі акти. Два із них визнача­ють, що військовозобов’язаним треба брати дозвіл від терито­ріальних центрів комплектуван­ня та соціальної підтримки – у разі, якщо мають намір зміни­ти постійне місце проживання. Тоді треба зніматися з обліку на старому місці і ставати на нього в новому місці проживання. А от закон про військовий обов’язок і військову службу говорить зо­всім про інше – про те, що за будь-якого випадку для виїзду за межі будь-якої місцевості тре­ба брати дозвіл... Щоб уникнути цієї колізії, народним депутатам слід внести зміни у згаданий за­кон і привести його у відповід­ність з двома іншими норматив­ними актами. Суть змін: дозвіл військовослужбовцям потрібен лише при зміні місця проживан­ня. Решта випадків треба виклю­чити.

Звичайно, військові пере­бувають поза політикою. Але уникнути її неможливо, військо­ві – велика частина політичного життя. Відтак будь-яке рішення, яке має характер не тільки вій­ськовий, а ще й соціально-еко­номічний, потребує більш широ­кого обговорення у різних колах, а вже потім – ухвалення. Щоб не провокувати напружених ситуа­цій – на зразок тієї, що виникла.

– І ще на цю ж тему. Як оці­нюєте практику масового пу­блічного вручення повісток, яке спостерігається у всіх ре­гіонах? Бували випадки, що робили це на автозаправках, біля церков...

– Мене обурює, коли чую, що хтось-десь був напідпит­ку за кермом, вчинив дрібне ху­ліганство, а йому, замість того, щоб скласти відповідний про­токол і притягти до відповідаль­ності, вручають повістку і кажуть: “Підеш на війну”. Захист Батьків­щини не може бути покаранням. Це почесний обов’язок. Не мож­на відправляти на фронт, як у штрафний батальйон. Не можна туди посилати невмотивованих, непідготовлених людей. Від цієї практики треба відмовлятися.

Вручення повісток можна унормувати – щоб воно було ци­вілізованим, щоб не викликало масового збурення. Зрештою, вручення повістки ще не озна­чає, що особа піде на військову службу. На мою думку, якби біль­ше переміщених осіб ставало на військовий облік, подібних екс­цесів із врученням повісток було би менше. У будь-якому випад­ку треба зберігати розумний ба­ланс.