90 днів пекла. Наша стійкість проти їхньої ницості

24 травня збігло три місяці відтоді, як росія розпочала нову, наймасштабнішу з 2014 року фазу війни проти України, найбільше кровопролиття ХХІ століття. За цей час весь світ немовби розділився навпіл: силам зла і темряви, які уособлює путінський режим, протистоять Воїни Світла, вселенська цивілізація і демократія. Сподіваємося, фінал цього поєдинку буде закономірним – Добро переможе. Так виглядає, воно уже на шляху до цієї звитяги.

Зустріли не квітами – «джавелінами»

Нам з вами відводили від сили день-два для опору. Називали приреченими і рекомендували “ не рипатися”, даремно не проливати крові, а покірно здатися на милість агресора. Ми мали ста­ти черговою жертвою новітнього монстра, перед яким уже тремті­ла половина Європи. Але стало­ся те, чого не могли передбачи­ти у найдосконаліших розвідках і генштабах. Ми вистояли! Стоїмо досі. Відстоюємо своє!

“Нахрапом” захопити Украї­ну росії не вийшло, хоча для цьо­го вона мобілізувала всю свою людинознищувальну армаду. За якихось два дні орки підібралися до самого серця України, мос­ковські диверсанти вже набли­жалися до Печерських пагор­бів, але столиця показала дива відчайдушного спротиву. І цим дала додаткову наснагу бороть­би українцям в інших містах і се­лах. Так званих братьєв, попри їхні очікування, зустріли не хлі­бом-сіллю і квітами, а “джаве­лінами”, “байрактарами”, “стуг­нами”, “нептунами”, а коли їх не було під руками – то “коктейля­ми Молотова”, мисливськими рушницями.

Виплекане на традиціях геро­їчних попередників українське військо показало зразки висо­кого бойового мистецтва, величі духу, стало прикладом для бага­тьох армій світу. І вироком – для новітніх червонозоряних “осво­бодітєлєй”, які, втікаючи, прихо­плювали зі собою норкові шуби, міксери, унітази і собачі будки... Ми б’ємо ворога, де тільки і чим тільки можемо, багато звідки вже вибили його. Військові ана­літики Великої Британії ствер­джують: за три місяці агресії ро­сія втратила в Україні стільки ж свого хваленого війська, скіль­ки срср – за дев’ять років війни в Афганістані.

Небачена стійкість українців проти вчиненого росією геноци­ду вразила західні держави, які ще недавно ставилися до нас зі співчуттям і скепсисом. У вільних світах запідозрили, що наступни­ми у розстрільному списку крем­лівського диктатора можуть стати вони. І щоб запобігти цьому, по­чали ділитися своїми ресурсами. Дякуємо! Краще пізно, ніж ніколи. Але було би значно ліпше, якби цю підмогу ми отримали завчас­но. Тоді й не було би величезних трагедій Маріуполя, Бучі, Ірпеня, мільйонів біженців, рік крові і сліз. Чужинські ракети і бомби не доле­тіли би до Києва, Харкова, Дніпра, Одеси, Миколаєва, Херсона, Чер­нігова, Львова...

Той, що посіяв вітер, – пожинає бурю...

Втрати путіна мають не тільки арифметичний вимір. Найбільша його поразка – ментальна. Укра­їнці прокляли росію. Слово “ро­сійське” стало алергічним, асо­ціюється з виразами “злочинне”, “підступне”. Світ жахається від росіян як від прокажених, з ними не хочуть мати справ. Ні у бізнесі, ні у мистецтві, ні у спорті. Перед ними зачиняють морські ворота, повітряні коридори. Туристичні компанії не хочуть бачити своїми клієнтами росіян.

Злочинними діями ця країна назавжди зруйнувала власний міф про “унікальної доброти” ро­сійську душу. Людство побачило бездушних убивць, катюг, ґвал­тівників, мародерів, в яких немає нічого святого. Чого лише вар­ті перехоплені телефонні роз­мови орків зі своїми матерями й дружинами! Перші хвалять­ся вчиненими звірствами, а дру­гі закликають і далі знущатися з українців, підтримують своїх си­нів-чоловіків у цих наругах...

Інший “облом” кремля: про­ти російських окупантів, на їхнє велике розчарування, в одному ряду з іншими завзято воюють російськомовні українські па­тріоти. Україна є для них рідною матір’ю, тому готові віддавати за неї життя. Російськомовні гро­мадяни України із синьо-жовти­ми прапорами перегороджували дорогу російським танкам, під­ривали перед чужинцями мости, споювали непроханих гостей го­рілкою із щурячою отрутою...

І ще один зворотний резуль­тат путінської “денацифікації”. В Україні поставлено поза законом проросійські партії, цю п’яту ко­лону агресора. Швидко йдуть де­радянізація, декомунізація, деру­сифікація. Ті наші співвітчизники, які, під впливом цинічної кремлів­ської пропаганди, ще донедавна гріли себе ілюзіями про “єдино­кровних соплємєнніков”, 24 лю­того вмить протверезіли. Бо по­бачили “русскій мір” у всій його дикості. Через це багато хто пе­реходить на спілкування держав­ною мовою. А російською поси­лають окупантів під три чорти.

І ще про духовне, точніше, про пародію на нього. Своєю “спецоперацією”, облудною, за­гарбницькою політикою москва делегітимізувала український підрозділ своєї церкви. Її ряди масово покидають ті наші наївні громадяни, які до останнього ві­рили у чесноти рпц і підтримува­ли її наративи.

росія приходить до свого ло­гічного фінішу. Не одне століття знадобиться наступним поколін­ням, щоб навести мости добро­сусідства між нашими країна­ми. Це може статися лише через щире національне покаяння мос­ковії, її прозріння. Через остаточ­ну відмову від її імперської, лю­диноненависницької політики, через зречення від фальшивих стереотипів “наддержави”, “над­народу”, своєї “винятковості”... І, звичайно ж, – після повної мате­ріальної компенсації скоєного в Україні лиха.

Друзі пізнаються у біді. І недруги – також

За три місяці війни ми сво­їм прагненням до свобо­ди і незалежності завоюва­ли додаткові симпатії світового співтовариства. У червні споді­ваємося отримати статус кан­дидата у члени Європейського Союзу. А з часом – стати рівно­правними партнерами у Північ­ноатлантичному альянсі. Зброю НАТО вже освоюємо на практи­ці. На передовій.

Українська нація не розко­лолася, як сподівалися на це у Кремлі, а зміцніла, згуртувала­ся. “Західняки” з розпростерти­ми обіймами прийняли у власних домівках вигнаних війною зі сво­їх осель “східняків”. Дехто віддає їм свої ліжка, а сам лягає спати у ванну... Ми здивували Захід своїми всесильними волонтера­ми, безпрецедентною жагою на­шого тилу до опору, до допомо­ги фронту. Хто купує для воїнів всюдиходи, дрони, планшети, амуніцію, плете маскувальні сіт­ки, а хто в’яже шкарпетки, пече для воїнів хліб, приносить свої консерви, віддає на котлети сол­датам свого кабанчика. Або не­вправними дитячими пальчи­ками пише захисникам України щемливі листи і карлюкає для них оптимістичні малюнки.

Маємо низько вклонитися на­шій молоді. Як ми її недооціню­вали раніше! Картали за “не той” їхній одяг, за “не ту” їхню музику і химерні зачіски. А коли спалах­нула війна, вони із закордонних заробітків поверталися в Укра­їну, брали до рук гранатомети, вистоювали у чергах під військкоматами. Гинули молодими...

Під час війни ми розпізна­ли справжніх друзів й удаваних на фронті культурному. Фарбо­ваних лисів, як сказав би про них Іван Франко. Одні запису­ються у тероборону, збирають за кордоном пожертви, у пря­мому ефірі “Євробачення” за­кликають врятувати захисників Маріуполя. А інші з московської сцени фальшивим голосом за­тягують “Пісню про рушник”... А ще дехто, хто у мирний час під фонограму співав про “одну ка­лину за вікном, одну родину за столом” і був удостоєний від президента звання “легенди”, у такий доленосний час відмов­чується. Наче втратила голос... Ще інші вітчизняні “звьозди” насмілюються на міжнародних форумах захищати... “велику російську культуру”, яка, мов­ляв, не має відношення до ни­нішніх подій...

До завершення війни ще да­лека дорога. Не один день, тиж­день, місяць. Просто так миру нам ніхто не дасть. Його тре­ба завоювати! Робити висно­вки з помилок, виправляти їх і не плодити нових. Попереду нас чекають вкрай складні ви­пробування. Маємо їх, зціпив­ши зуби, стиснувши силу і волю у кулак, терпеливо витримати. У пам’ять про тих, хто уже запла­тив за майбутню перемогу сво­їм життям. Во ім’я наших су­часників. І прийдешніх поколінь українців.