Трансплантологія по-українськи: презумпція несприйняття

Презумпція згоди передбачає, що людина ще за життя погодилася бути донором і її бажання відповідним чином зафіксоване. Така норма діє в багатьох європейських країнах: Фінляндії, Швеції, Бельгії, Франції, Італії. Нещодавно презумпцію згоди запровадили у Росії і Білорусі. Людина, яка готова стати донором органів після смерті, за життя робить відповідну відмітку у паспорті. В Ізраїлі діє так звана картка Аді — кожен, хто підписується під цією карткою, засвідчує свою згоду на пересадку органів після смерті. У разі нещасного випадку, внаслідок якого людина зазнала травм, не сумісних з життям, консиліум лікарів констатує смерть головного мозку. Якщо є відмітки у документах про згоду померлого на донорство або немає протилежних відміток, лікарі без згоди родичів приймають рішення про вилучення здорових органів. За даними соціологів, більш як половина європейців готові стати донорами після своєї смерті. Тим, хто дав згоду стати потенційним донором, надаються пільги під час страхування життя і здоров’я, вони ж мають першочергове право на отримання органа для трансплантації у разі виникнення такої потреби. Активно поширюється інформація про ефективність трансплантаційних методів лікування і про можливості сучасної трансплантології. Утім, на думку трансплантологів, найбільш прогресивною є модель, яка передбачає можливість для кожного громадянина у письмовій формі відмовитися від забору його органів після смерті. Таку відмову заносять у базу даних.

Презумпція незгоди (система, яка потребує дозволу родичів на забір органів після смерті донора. — Авт.) діє у США, Німеччині, Великій Британії та деяких країнах Латинської Америки. Однак у більшості випадків родичі дають «добро», тому що ментальність нації націлена на взаємодопомогу. Більше того, для американця чи європейця усвідомлення того, що серце померлого родича б'ється в грудях іншої людини, — привід поріднитися, дружити сім'ями. В Австрії презумпція згоди поширюється навіть на туристів.

ПАРАДОКС: держава, де ще у 1933 році вперше у світі було проведено операцію з трансплантації нирки (оперував у Харкові професор Ю. Вороний), сьогодні далеко не на перших позиціях. Ще на етапі ухвалення Закону про трансплантацію у 1999 році в ньому було закладено презумпцію незгоди, яка унеможливлювала торгівлю органами та інші зловживання. Втім, багато хто вважає, що цей закон і загальмував розвиток трансплантології. На думку директора Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова АМН України професора Юрія Поляченка, за останні роки в Україні відбувся «відкат від прориву у трансплантології», на який медики чекали після прийняття відповідного закону. Як наслідок, більшість наших громадян не готові «підписатися» на органне донорство. Згоду на вилучення органів після смерті людини можуть дати її родичі, але в переважній більшості випадків лікарі отримують відмову: біль втрати близької людини сильніший за бажання комусь допомогти. Через це в країні виник дефіцит донорських органів — трупного донорства в Україні фактично не існує.

СВОЮ СПРАВУ в упередженості українців щодо органної трансплантології зробили й скандали щодо так званих «чорних трансплантологів». Досі чути відголоски «страшилки» про зникнення людей і розбір їх на органи. Трансплантологи переконують, що сама ідея підпільної пересадки органів в Україні — абсурдна. Адже, за словами головного трансплантолога МОЗ України Олександра Ніконенка, від моменту забору органів до операції із трансплантації серця має минути не більше як три години, підшлункової залози та печінки — 12, а нирка псується за добу. Але ні одна галузь медицини не пов’язана з громадською думкою так, як ця.

В Україні є медичні центри, які мають ліцензії на трансплантацію, — у Києві, Донецьку, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Львові. В Україні щорічно потребують пересадки нирки 2500 осіб, «нового» серця — 2000 людей, підшлункової залози — 2000, печінки — 1500, кісткового мозку — 600 хворих. Кожна сьома трансплантація нирки провадиться у Львівському центрі трансплантації — єдиному у Західній Україні.

Головний трансплантолог ГУОЗ Львівської ОДА, доцент Ростислав Жук вважає, що головною проблемою в Україні є не законодавча база у галузі трансплантології, а суспільна думка щодо можливості пересадки органів.

ТРАНСПЛАНТОЛОГІЮ підтримує і Католицька церква. Світ облетіли слова Папи Римського Івана Павла ІІ: «Залишайте свої органи на землі, Богові потрібна лише ваша душа».

Однак духовенство не одностайне у ставленні до пересадки органів. Представник УПЦ, ректор Львівської семінарії отець Василь Луцишин: «Всілякі маніпуляції з людськими органами є неприпустимими і протиприродними. Люди втратили відчуття святості людського організму. Апостол Іриней говорив, що тіло є образ Божий. Вилучення органів з тіла людини навіть після її смерті є тяжким гріхом і розцінюється як насильство. Не можна рятувати життя однієї людини за рахунок вилучення органів іншої, навіть уже мертвої плоті».

Практикуючий сімейний психолог Алла Бачук вважає: «Запровадження „презумпції згоди“ на трансплантацію органів після смерті з гуманістичної точки зору — справа шляхетна. Для людини, яка знає про свій відхід із земного життя, позитивним є усвідомлення того, що, попри свій немічний стан, вона може врятувати життя іншої людини. Таким чином кожна людина, попри свій статус у суспільстві, може переповнитися наприкінці свого земного життя найвищим сенсом і моральними чеснотами. Для того, щоб впровадити „презумпцію згоди“ у нашому суспільстві, потрібна широка просвітницька робота».