Він вступив на відділення футболу, а став 5–кратним чемпіоном світу з фехтування

Змінити амплуа нашого краянина переконав ректор Львівського Державного інституту фізичної культури, один із основоположників фехтувальної справи в Україні, чемпіон колишнього Союзу (1948 рік, Саратов, шабля), ветеран війни, командир 25-ого Окремого лижного батальйону, майстер спорту та заслужений тренер СРСР, професор Вадим Андрієвський.

Василь Васильович Станкович — уродженець с. Доробратово, що на Іршавщині, а тепер із дружиною Тетяною Іванівною, до речі, мушкетеркою-амазонкою, проживає у футбольному селі Нове Давидково, що на Мукачівщині.

Наприкінці минулого року ця гарна сім’я у тісному родинному колі (об'єктивні причини) відзначила чудове «золоте весілля». Тетяна Станкович (Хоменко) — уродженка Ужгорода, була ученицею (1969−1972 рр.) свого майбутнього чоловіка, який у цей період був діючим спортсменом та викладачем на «Кафедрі фехтування, боксу та національних одноборств» ЛДІФК.

Наша довідка: Василь Васильович Станкович народився 25 квітня 1946 р. в учительській сім’ї. Батьки працювали у сусідньому селі Негрово. У місцевій загальноосвітній школі І-ІІ ст. Василь навчався до третього класу, а потім батьки переїхали на постійне місце проживання у с. Н. Давидково. Тут він закінчив місцеву десятирічку. У шкільні роки хлопець займався багатьма видами спорту, але найбільшу увагу приділяв футболу. Мріяв стати класним футбольним голкіпером, як його земляки Олекса Бокшай та Андрій Гаваші.

Із заслуженим майстром спорту СРСР з фехтування (1971 рік) Василем Станковичем сидимо на веранді його будинку, який у ці весняні дні потопає у суцвітті дерев. Його сімейний теремок майже на березі річки Латориця, яка змійкою в’ється з-під Козакової Полонини, що поблизу села Латірка (Воловецький район), аж до басейну Дунаю. І ось господар сідає поруч зі мною і кладе на стіл невеличку, але гарно оздоблену дерев’яну шкатулку.

— Ось у ній (щиро сміється), — каже Василь Васильович, — увесь мій спортивний доробок, який завоював на фехтувальних доріжках світу та Європи. У сімейній скарбничці зберігаю приблизно 50 медалей з різних змагань. Ще більше подарував школярам та дітям при зустрічах у школах та інтернатах. Річ у тім, що до таких великих змагань, як чемпіонат світу, тим паче до олімпійських ігор, організатори готуються дуже наполегливо і ретельно. Крім основних медалей та кубків, вони виготовляють велику кількість сувенірної продукції. Але головні нагороди — це мої реліквії. Щоб їх здобути, довелося не одне відро зібрати власного поту на тренуваннях. Ці дві срібні медалі привіз з олімпійських ігор, які відбулися у 1968 році у Мехіко та 1972 році у Мюнхені. Обидві нагороди вручили у командних змаганнях. Також побував і на своїй третій Олімпіаді, яка відбулася у 1976 році у Монреалі. Звідти привіз лише сувенірну продукцію. І у командних, і в індивідуальних змаганнях я двічі фінішував четвертим. Це місця очкові, але не медальні. Зате із-за океану двоє наших земляків повернулися з нагородами.

Берегівчанка Ніна Гецко-Лобова, яка була членом збірної жіночої команди СРСР з гандболу, привезла із Канади «золото», а гравець збірної команди з футболу Стефан Решко — «бронзу». Маю повний комплект медалей із чемпіонатів світу. Мені доводилося 5 разів підніматися на першу сходинку почесного п’єдесталу.

Перший раз це я зробив у 1969 році у Відні (командна рапіра). До речі, в австрійській столиці з чемпіонату світу я привіз чотири нагороди. У Відні у 1969 та 1971 роках відбувалися чемпіонати світу. Про одну золоту медаль я вже казав. Другу здобув через два роки, але це чи не найпрестижніша, бо її завоював в індивідуальній рапірі. Ще три золоті медалі (командна рапіра) привіз з Анкари (Туреччина, 1970 рік), Гетеборга (Швеція, 1973) та Гренобля (Франція, 1974 рр.). А ось цю срібну медаль мені вручили у Будапешті у 1975 році, де проходив чемпіонат світу.

— Серед студентської молоді, — мовить далі п’ятикратний чемпіон світу, — дуже популярною і престижною є всесвітня Літня Універсіада. У 1973 році одна із них проходила у Москві. Саме на ній мені в індивідуальних змаганнях вдалося вибороти медаль найвищого ґатунку. На інших двох був призером. Також був володарем Кубка Європи у 1969 та 1970 рр.

— Василю Васильовичу, на Закарпатті чемпіонів світу з того чи іншого виду спорту є від сили троє-четверо наших земляків. А ось чемпіонами колишнього СРСР у своїх видах спорту можу назвати приблизно 20 закарпатців. Є серед них і рекордсмени. Скажімо, хустянка Наталія Митрюк, яка свого часу виступала у складі прославленого жіночого гандбольного клубу «Спартак» Київ (головний тренер Ігор Турчин) була дев’ятикратною чемпіонкою СРСР.

— Я щороку брав участь у 20−25 різних змаганнях. Особливо старався бути на тих, де можна було «заробити» очки. Аби потрапити на чемпіонат світу чи олімпійські ігри, спортсмен повинен був набрати певну кількість очок. Найбільш вагомими змаганнями у фехтуванні були чемпіонат та кубок СРСР. Скажу відверто, попасти до складу збірної — це була лотерея. Чому так кажу. Річ у тому, що за збірну в основному виступали атлети Москви. Їх була там левова частина. Потрапляли до неї час від часу й ленінградці. Мукачівці Йосип Беца та Іван Мозер у середині 50-их років минулого століття були першими із українців членами збірної лише через те, що обидва у цей період грали за московські команди ЦДКА та «Спартак». Беца, як відомо, став у 1956 році єдиним представником України до 1988 року чемпіоном олімпійських ігор з футболу, а Мозер у складі збірної Москви у 1956 році став переможцем Спартакіади народів Радянського Союзу. Тому спортсмену з периферії, як мені, навіть кращому атлету, до головної команди країни потрапити було вкрай важко.

— Василю Васильовичу, у руках тримаєте три медалі. Що це за нагороди?

— Це золоті медалі, які я здобув в індивідуальній рапірі на чемпіонатах СРСР. Цю мені вручили у 1968 році у Талліні, другу — через два роки у Запоріжжі, а у 1971 році на титульній сторінці «Радянського спорту» було вміщене моє фото, а матеріал журналіст Лев Рассошік назвав так: «Василь Станкович у Москві став кращим рапіристом СРСР».

— Василю Васильовичу, давайте відкладемо цю чарівну шкатулку, адже у ній ще бачу багато оригінальних нагород, про які ви не говорили, а візуально помандруємо фехтувальними залами, де тренували інших.

— Після закінчення у 1966 році «вишу» мене мій тренер залишив працювати на своїй кафедрі — він тренував мене аж до 1979 року, а я у свою чергу вчив добре володіти холодною зброєю студентів молодших курсів. Серед них була і моя майбутня дружина з Ужгорода Тетяна Хоменко. З нею і стали 26 грудня (день народження В. Андрієвського!)1970 року на рушничок щастя. Весілля «гуділо» по-закарпатськи (тиждень гуляли у молодої, а тиждень — у моїх батьків!), а найповажнішим гостем був мій тренер Вадим Андрієвський (див. ліворуч).

— У 1976 році — мовить далі Василь Васильович, — ще побував на олімпійських іграх у Монреалі, де, як казав вище, був двічі четвертим, як в індивідуальній, так і командній рапірі. Згодом став тренером збірної Львівщини, України та колишнього Радянського Союзу. Довелося посидіти кілька років і на керівних кріслах, зокрема, був завідувачем «Кафедрою фехтування…», а у 1984 році у Львові відкрив школу вищої спортивної майстерності (ШВСМ) з фехтування і став, звісно, її директором.

—А чому залишили Львів?

—Я Львів не залишав. Я залишив Радянський Союз і московських бюрократів. Річ у тому, що тренерська бригада, в яку входив і я, укомплектувала збірну на «відмінно», а мої рапіристи у Сеулі (1988 рік) зайняли перше місце. Але я не бачив їхню звитягу через те, що замість мене у Корею поїхав москвич, який у збірній підносив і готував зброю до бою. Я вирішив виїхати з країни. До того ж, мене давно уже запрошували колеги із сусідньої Угорщини. У цій країні навіть тренував збірну. Також довелося попрацювати в Індонезії, Кувейті, а також майже 15 років в американських фехтувальних клубах «New Jersey at Lilov Fencing Academy» та «Columbia High School».

«Фехтування — це наше життя».

Під такою назвою побачила світ книга спогадів про засновника кафедри фехтування, ректора Львівського Університету фізичної культури, майстра спорту, заслуженого тренера СРСР, професора В. О. Андрієвського та його найкращого учня Василя Станковича, який тепер із дружиною проживає у селі Нове Давидково, що на Мукачівщині.

А завершити цей матеріал хочу ось цим спогадом, який колись «на гора» видала спортивна журналістка газети «Високий Замок» Олена Садовник («ВЗ», 2007 рік) у своїй статті про нашого земляка «Імпровізація з рапірою»: «Засновник знаменитої радянської школи фехтування Віталій Аркадьєв, дивлячись на потужне, технічно бездоганне фехтування Василя Станковича, сказав: «Людина з фігурою Аполлона, залізною рукою та кам’яною незворушністю. Одним словом, природжений фехтувальник».

Василь Гаджега, голова Закарпатського обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.