Андрій ОРЛИКОВСЬКИЙ: «Тренер без сивини – поганий тренер»

В олімпійському Лондоні, через 15 років після початку своєї співпраці, цей дует здобув на двох одну — найважливішу у спортивному житті — перемогу. Перша золота медаль на іграх ХХХ Олімпіади не залишилася непоміченою: Яну визнали «спортсменкою року», а Андрій увійшов до трійки найповажніших спортивних наставників країни.

— Це перша моя номінація за 15 років тренерської роботи. Довкола така вишукана публіка, та і сам я при краватці, тому почуваюся дещо ніяково, — у Жовтневому палаці Андрій Орликовський разом з Яною Шемякіною «загубилися» у найвіддаленішому закутку холу. — Я звик працювати у залі, а не «тусуватися»... З Яною зійти на вершину Олімпу у нас вийшло з другої спроби. Та якщо і у Лондоні би не склалося, все одно продовжили би тренуватися, але не відмовилися б від своєї мети. Чи багато сивих волосин додав мені Лондон? Звичайно. Як на мене, тренер без сивини — поганий тренер. Наставник біля доріжки хвилюється ще більше, ніж учні, дехто навіть не може встояти на місці і сам починає «фехтувати» поряд. Видно всі помилки, але уже не можеш нічого зробити. А радієш успіхові так, як не радів власним перемогам. Звідси і сивина.

Контратаку з ухилом ми з Яною тренували кілька років. Але на змаганнях її майже не використовували. Однак працювали над нею недарма: саме вона принесла Шемякіній «золотий» укол. Кожен шукає свої фішки — своє фехтувальне обличчя. Я проглядав старі фехтувальні репродукції і побачив цікавий кадр — укол з нахилом. Там фехтувальник, завдаючи уколу з ухилом на випаді, одночасно торкається підлоги лівою рукою. Сьогодні правила забороняють торкатися рукою підлоги. Тож ми підлаштувалися під сьогодення: коли суперник атакує прямо, Яна з ухилом «пірнає» під клинок візаві і завдає свого уколу. Наша перемога була красивою, з великою і смачною родзинкою.

- Чи засмутилися, що головний приз у номінації «Найкращий тренер року» дістався не вам?

— Ні, звичайно. Розумію: перша олімпійська медаль — це дуже добре. Однак на цей приз претендували тренери, кращі, ніж я. Сподівався, тренером року стане Дмитро Сосновський. Його боксери стали найкращою командою Олімпіади, те саме зробили і на чемпіонаті світу. У Лондоні ми з дівчатами ходили вболівати за боксерів. Бачив, у якому неймовірному напруженні перебував Дмитро Дмитрович. І радів успіхам його підопічних. Здавалося, йому було важче, ніж іншим. Щоправда, у нас не було можливості відвідати веслувальний канал: можливо, на воді у четвірки наших веслувальниць та їхнього тренера Володимира Морозова пристрасті були не менші.

- Ваш власний шлях до фехтувальних вершин починався із дзюдо…

— Так. Як і всі хлопці, не міг всидіти вдома. Після школи ганяли з друзями м’яча чи з’ясовували поміж собою, хто найсильніший. Нерідко з допомогою кулаків визначали лідера. Але на вулиці боротися було нецікаво. Проте і «сірою мишкою» бути не хотілося. Тож пішов у секцію дзюдо. Та згодом білосніжне кімоно борця дзюдо поміняв на фехтувальний костюм. Усе, зрештою, і почалося з того кімоно, яке я порвав, а нового так і не зумів знайти. В іншій формі на татамі виходити було не прийнято. У цей час до нашого класу зайшов тренер з фехтування і запросив на свої тренування. Разом зі мною випробувати себе в новому виді спорту прийшов майже весь клас. Щоб ми не втратили до фехтування зацікавленості, тренер щодня влаштовував нам футбольні матчі. Футбол на початках і утримував мене у фехтувальній секції. Але коли на власні очі побачив, як у Львові знімали «Трьох мушкетерів» — з живописними фехтувальними сценами, а пізніше подивися цей фільм по телевізору, зрозумів — моє серце належить фехтуванню.

- Ви уже знаєте, як потрібно готувати олімпійських чемпіонів. Якщо б цей досвід був у вас років 15-20 тому, чи можливо, щоб талановитий шпажист Андрій Орликовський сам зійшов на вершину Олімпу?

— На той час потрапити до збірної Союзу було надзвичайно важко. Кожна з 15-ти республік мала своїх талановитих фехтувальників, а місць у команді було лише чотири. Не останню роль відігравав і тренер, який опікувався спортсменом. Мене тренував московський тренер — Валерій Ніколайчук. Але, окрім мене, хлопця, який приїхав тренуватися зі Львова, у нього було ще багато власних учнів. Їм він приділяв дещо більше уваги. Попри те, мені немає на що нарікати. Від свого московського тренера я багато чого навчився. Так, Павло Колобков, інший вихованець Ніколайчука, став олімпійським чемпіоном. Я ж сам підготував олімпійську чемпіонку. Ніхто не знає, як склалися би обставини, якщо б від початку тренувався у вчителя такого рівня, з перших кроків готувався би до олімпійської перемоги. Мені тепер і не цікаво думати про це. Можливо, мені самому чогось трішечки не вистачило для більшого успіху. Зате я реалізувався на тренерській ниві. Не кожен навіть геніальний спортсмен може стати хорошим тренером.

- У чому ж секрет олімпійських перемог?

— Віддавати себе роботі без залишку. Дмитро Сосновський правильно сказав: зазвичай тренер не бачить, як ростуть його діти, а потім і внуки. Опікати на зборах дорослих спортсменів займає левову частку твого часу, а якщо, окрім цього, ти готуєш юніорську та кадетську команди… Навіть коли вдома, все одно думаєш про майбутні старти, розробляєш нову формулу перемог. Не кожна дружина змириться з тим, що для чоловіка і батька на першому місці завжди учні — чиїсь діти, не твої. У кожного тренера — свої секрети успіху. Але жоден з них не приведе до перемоги, якщо учень на всі сто не віритиме своєму наставнику. Якщо ж обоє, тренер і учень, ідуть разом до однієї мети, і учень готовий сприймати усе, що пропонує тренер, довіритися і навіть підкоритися… Існує велика ймовірність, що у цих двох усе буде гаразд.

- Чи є у вашій школі діти — потенційні чемпіони за здібностями і характером?

— Так. Усі діти хочуть бути подібними на своїх старших і успішних одноклубників. У кожного з них є кумири. Комусь подобається Анфіса Почкалова, хтось із захопленням спостерігає за Ксенією Пантелєєвою. А коли приїздить Яна Шемякіна, усі збираються купкою, щоб, бува, не пропустити жоден її крок чи жест.