«Повернусь додому на Донеччину за однієї умови — коли над моїм містом буде мирне небо»

Яна родом з Донеччини. Жінка сама виховує двох дітей, чоловік трагічно загинув декілька років тому. За рік до війни, Яна прийшла на цивільну посаду в один з прикордонних підрозділів.

«Підрозділ для мене став ще однією сім'єю. Тут я зрозуміла, що військовий колектив це команда, де довіряють один одному, підтримують та допомагають. Та головна цінність — це єдність та повага один до одного, незалежно від статті та звання», — говорить жінка.

Тому з початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Яна без вагань залишилася з підрозділом, допомагала чим могла, виконувала будь яку роботу. Коли вже стало зовсім небезпечно залишатися у місті жінка приняла рішення виїхати. Спочатку Яна з дітьми переїхала на Буковину. Там вона теж намагалася у будь який спосіб допомагати військовим. Разом з дітьми плели маскувальні сітки, допомагала волонтерам. Згодом переїхала у прикордонне містечко на Вінниччині. Та увесь цей час її не полишало бажання знову бути у військовому колективі. І доля знову звела її з прикордонниками. Зараз Яна на цивільній посаді у прикордонному загоні.

Разом з тим, вона тісно підтримує зв’язок зі своїм підрозділом, який героїчно захищає країну на Донеччині. Для своїх захисників вона виготовила та передала обереги. Кожний оберіг є унікальним та не схожим один на одного. Це невеликі клаптики тканини, вишиті орнаментом, у якому зашифроване ім'я кожного захисника.

«Війна навчила мене не боятися. Я вже не думаю про фінансові складнощі, про те, що мені важко виховувати дітей чи встигати робити все заплановане. Кожен виклик, кожну проблему просто сприймаю як можливість розвиватися, рухатися далі і шукати шляхи розв’язання тієї чи іншої задачі. Для мене головне, щоб мої діти зростали у вільній та незалежній Україні та усі захисники повернулися з перемогою живі та неушкоджені. Я повернусь додому за однієї умови — коли над моїм містом буде мирне небо і все буде Україна!», — говорить Яна.