Собачі роздуми про війну

Але не можу не розказати, що ми, собачки тилу, також дуже переживаємо за своїх рідних, за Україну, і бережемо близьких. Щоб їм не було страшно. Наприклад, лизнемо носа, зазирнемо у самісінькі очі, і бачимо, що вони посміхнулися. Хоч і сумна, але це посмішка.

Мій людський татко — прикордонник. Я дуже добре пам’ятаю той страшний зимовий день, коли раптом стало аж занадто тривожно. Він дуже швидко зібрався і кудись поїхав. Його не було тиждень, два, шість… Я тужила, сумувала й переживала, молилася своєму собачому Богу, щоб усе було добре. Я вивчила нове слово: війна. Воно гидке і неприємне.

Я, от чесно, поїхала б з татком, але мені треба було стерегти ще й свою двоногу маму. Бо тут, у Сумах, було також страшно. Мама тягала мене у підвал. Я противилася, навіть навчилася по драбині наверх вилазити, але мене знову пхали у підвал. Постійно щось гупало. Інколи дуже близько. Було страшно і лячно.

Тут, у місті, залишилося багато чотирилапих. Моя мама й сусідка зі своєю собачкою Жулею їх постійно підкормлювали. І ті нас супроводжували. Стерегли від ворогів.

До речі, про Жулю то окрема історія. Вона — безстрашна! Я аж заздрила, коли вона обгавкала величезну машину, мама казала, що то військовий «УРАЛ». На щастя, то була українська техніка, втім я зрозуміла, що з Жулею можна йти куди завгодно! Але я все одно мріяла, щоб скоріше повернувся татко. І не тільки він, а всі, хто захищає Україну.

І одного дня трапилося щастя! Моя найрідніша людина приїхала додому. Я, не дивлячись на свій поважний вік (маю вже 12 років), так плигала і верещала, що потім мені аж лапи лікували. Зараз тата знову майже весь час немає вдома. І я знову сумую.

Знаю і вірю, що наші собачі молитви, дуже сильні, бо кажуть, що ми — Ангели. Упевнена, що скоро всі зустрінуть своїх близьких і навіки зникне слово «війна». Тож молимося за наших рідних, за всіх військових і мирних жителів, за Україну!

Тилова собачка Соня, англійський кокер-спанієль.