Нафтогазові війни 21 століття

Військове втручання росії у Грузії у 2008 році мало на меті не лише захоплення територій або родовищ. Агресія мала запобігти будівництву газогону під Каспійським морем між Туркменією та Азербайджаном. Такий газогін дозволив би Туркменії надсилати свій газ безпосередньо до Європи, обминаючи російського посередника — компанію «Газпром». Вступивши у Грузію, російські війська, у першу чергу вивели з ладу залізничний міст, по якому Азербайджан відправляв нафту залізницею грузинською територією. Азербайджан був змушений перенаправити нафту по російській території. Цей потік росія могла перекрити у будь-який момент.

Азербайджан зрозумів натяк, відтак газогону під Каспійським морем немає і по цей день. Інтервенція росії у Сирії у вересні 2015 року мала на меті захистити ринок збуту російської нафти до Європи від близькосхідних конкурентів. Собівартість нафти країн, що межують з Перською затокою, є набагато нижчою, ніж собівартість видобування у США, Канаді або росії.

Щоб конкурувати з дешевою близькосхідною нафтою на європейському ринку, і США, і росії потрібні переваги, які би компенсували
різницю у вартості видобування у країнах Перської затоки. Цією компенсацією є менші витрати на транспортування нафти. Щоб привезти до Європи нафту з Ірану або Саудівської Аравії, треба обійти танкерами Аравійський півострів, увійти до Червоного моря, а потім перетнути
Суецький канал. Цей шлях становить понад п’ять тисяч кілометрів у порівнянні з однією тисячею триста кілометрів, якщо би прокласти трубопровід до Середземного моря.

Крім того, на вході до Червоного моря чекають сомалійські пірати та ракети йеменських хуситів. Це значно здорожчує страхування танкерів. І на додачу, пропускна здатність Суецького каналу не дозволяє пропускати багато танкерів на день. Американська та російська нафта стають
конкурентноспроможними завдяки нижчим витратам на транспортування. Інтереси росії у Сирії полягали у тому, щоб нафтові конкуренти з Близького Сходу не зменшили транспортні витрати на доставку нафти до Європи. Тобто щоб не було ніяких трубопроводів. У тому ж самому були зацікавлені і американські нафтові компанії. Тому уряд президента Обами не дуже опирався російській агресії у Сирії.

Ми вказуємо на цей тимчасовий збіг інтересів США та росії, тому що це не вперше в історії такий збіг. Наприклад, у 1956 році США разом з росією допомогли військовою силою президенту Єгипту відібрати Суецький канал у Франції та Великої Британії. Агресія росії проти України і виснаження її сил після чотирьох років війни, має катастрофічні наслідки для геополітичного становища росії. Її вплив у Сирії, Венесуелі, Кубі, Індії, а тепер і в Ірані скорочується до нуля. З цим скороченням втрачається вплив на ціну світової нафти та втрачаються ринки її збуту. Тому втрачається вплив нафтогазового сектору і в середині росії. Беручи до уваги, що саме нафтогазовий сектор є найбільш агресивним серед економічних еліт росії, це є променем надії для мирного майбутнього як України, так і всієї Європи.

Золота мрія Ірану та Саудів прокласти нафтопровід від Перської затоки до Середземного моря. Тоді транспортні витрати та ризики будуть мінімальними, і близькосхідні експортери захоплять увесь європейський ринок нафти. Крім Сирії, ще три країни мають вихід до Середземного моря. Це Ізраїль, Ліван та Туреччина. Але кожна з цих країн має свої міркування, які не дозволяють прийняти трубопровід з Перської затоки. Найбільшу військову силу опиратися трубопроводу має Ізраїль. Тому іранський уряд так зненавидів Ізраїль, що поставив собі за мету його знищення. Боротьба за ринки збуту між експортерами нафти ніколи не припиняється. З одного боку, вони усі зацікавлені у високій ціні нафти, а з другого боку, вони готові перегризти одне одному горлянку, щоб продати саме свою нафту. Всього у світі продається 103 мільйони барелів нафти на день. У цьому і полягає конфлікт між Саудівською Аравією та Іраном — двома країнами з найменшою собівартістю видобування нафти.

Військове втручання наземними операціями, яке США здійснювали протягом останніх шістдесяти років у В'єтнамі, Іраку і Афганістані не завжди було пов’язано з інтересами нафтогазових компаній. Але всі ці втручання були занадто витратними. Це переконало американських стратегів, що слід шукати більш дешевий спосіб досягнення своїх зовнішньополітичних цілей. Для демократичної країни — це, у першу чергу, зменшення втрат особового складу військовослужбовців. А також — значне скорочення величезних фінансових витрат, яких потребують наземні операції.
Здійснення нової концепції ми бачимо у втручанні у Венесуелі та Ірані. Мета полягає не у тому, щоб своїми багнетами привести до влади залежний уряд. У випадку Венесуели — це ті самі сили, які вже давно поділили між собою доходи від нафти та кокаїнового трафіку, тільки без президента Мадуро.

Тому що президент Мадуро представляв та уособлював ті політичні сили, які були не готові визнати помилку попереднього президента Уго Чавеса, який конфіскував майно американських нафтових компаній без належної компенсації. Те, що це було помилковим рішенням, довела сама економіка. Замість 3,5 мільйонів барелів нафти, які Венесуела експортувала щодня, вона скоротила експорт лише до 25% від цього обсягу. Це призвело до тотального зубожіння нації. Кожні дев’ять з десяти громадян Венесуели живуть за межею бідності. Виглядає так, що американські компанії отримують можливість видобувати нафту і покращувати транспортну інфраструктуру озера Маракайбо, водночас уряд Венесуели буде продовжувати видобування нафти у басейні ріки Оріноко. За таких умов з венесуельської нафти знімаються санкції.

В Ірані володарююча еліта мала амбіції стати світовою силою і для цього прагнула оволодіти ядерною зброєю і розмістити її на балістичних ракетах. Щоправда, уряд Ірану завжди це заперечував, але постійно наближався до цієї мети. Вичерпно висловився з цього приводу прем'єр-міністр Канади Марк Карні: «Нація, яка прагне розвивати мирну ядерну енергетику, не ховає свої потужності збагачення урану у пустелі на глибині кількох кілометрів.» Для США неприпустимість набування ядерної зброї Іраном виходила з того факту, що Іран контролює Ормузьку протоку, через яку проходить понад 20% світового імпорту нафти та значна кількість скрапленого газу. Обмеження судноплавства лише на кілька днів на цьому тижні призвело до подорожчання газу у Європі на 50%.

Якщо би Іран отримав ядерну зброю, то він міг би на свій розсуд встановлювати світові ціни на нафту та газ, тому що перекривши судноплавство Ормузькою протокою, зміг би збільшити світові ціни до такого рівня, який йому заманеться. І ніхто би не наважився поновлювати судноплавство силою. Також Іран доклав би усіх зусиль, щоби прокласти нафтопровід через дружні йому угрупування Іраку, Сирії та Лівану. Така перспектива не влаштовувала США. А Іран не погоджувався на зупинку збагачування урану та вдосконалення ракетної техніки. Ізраїль 28 лютого 2026 року одним ракетним ударом знищив майже усе керівництво Ірану на чолі з аятолою Хаменеї.

Іран жаліється, що це суперечить міжнародному праву. Мабуть, суперечить, але для того, щоб вимагати для себе шанування міжнародного права, треба самому його не порушувати. Отже, геополітичні інтереси США і інтереси самозбереження Ізраїлю збіглися, і тому вони провели
спільну операцію. При тому, щоб в Ірану не було підстав полювати на американських посадовців і американські посольства по світу, вони «довірили» знищення керівництва Ірану, збройним силам Ізраїлю. А знищення усіх ядерних, ракетних та військово-морських сил Ірану, доручили Центральному командуваню збройних сил США, начолі з адміралом Купером. Метою уряду США залишається угода з новим урядом Ірану щодо припинення усіх робіт з надбання ядерної зброї та носіїв для неї.

Але якщо уряд у Тегерані буде і надалі наполягати на своєму праві розвивати ці програми, то в уряду США є інші засоби, щоб примусити іранський уряд відмовитися від ядерних амбіцій. Це підтримка сепаратиських сил на півночі Ірану — курдів та іранської провінції Азербайджан, або ще радикальніші дії по відокремленню провінції Хузестан на півдні, де сконцентрована більшість видобутку та переробки нафти. Щоправда, підтримка незалежності Хузестану означатиме тривалу війну, бо від доходів від нафти будь-який уряд у Тегерані відмовиться тільки тоді, коли втратить останнього солдата. Восьмирічна війна між Іраком та Іраном якраз і точилася через бажання тодішніх правителів Іраку загарбати Хузестан.

Мета ж американського уряду — не позбавляти правителів Ірану нафтових доходів, а позбавити ядерних амбіцій. І ця мета здається досяжною без великої наземної операції збройних сил США. Тільки час покаже життєздатність такої стратегії. У минулому це нікому ще не вдавалося. Але у минулому і не було такої точної та руйнівної конвенційної зброї, яку можна було застосовувати за тисячі кілометрів від театру воєнних дій. А також і не було такої точної розвідувальної інформації, яка би дозволяла у лічені години змінити домашню прописку для президента Мадуро або відправити аятоллу Хаменеї на концерт до Кобзона.